Слава ЗСУ!

— І ти не в змозі позбавити мене візитів замазур? — запитав Егерт холодно.

Лакей заметушився:

— То… гнати, чи як?…

Егерт зітхнув і підвівся.

Дівчина чекала біля дверей; вона справді була схожа на викупаного в болоті їжака. Чорне волосся злиплося і висіло бурульками, від підошов драних черевиків натекла вже ціла калюжа, й тому Егерт упізнав її не відразу, а тільки тоді, коли зробила крок йому назустріч і хрипкувато, застуджено пробурмотіла:

— Пане Солль… Я приїхала, щоб… Луар.

Цього імені вона могла б і не вимовляти. Він і так чудово пам’ятав осіннє свято з мандрівним театром, запальну комедіантку, що викликала загальний сміх, і свого сина в сірому плащі служителя Лаша. Дівчина на ім’я Танталь пов’язувалася в його пам’яті з шоком, жахом і болем відкриття — а тому він і зараз поморщився, як від болю:

— Що — Луар?

Вона закліпала, раз у раз судомно ковтаючи. Здається, його байдужість і ворожість виявилися для неї несподіваним ударом — і зараз вона щосили шукала слова, щоб задобрити його:

— Луар… Я хочу поговорити з вами. Пане Солль, я винна, але так вийшло, що я все знаю…

За плечем у Солля нашорошив вуха цікавий лакей. Солль придушив у собі легкодухе бажання відіслати його.

— Що — все? — запитав він зумисне голосно, щоб довести й собі, й лакеєві, наскільки байдужі йому геть усі таємниці. Втім, у глибині душі він був упевнений, що дівчиськові відомо щось зовсім інше, дрібне, незначне.

Вона перевела подих. Скоса глянула на лакея; попросила тихо й жалібно:

— Нахиліться… Я скажу…

Він знизав плечима, нахилив голову — і тоді, дівчинка наблизила свої сині від холоду губи до його вуха, прошепотіла ледь чутно:

— У нього медальйон… Він ходив на могилу… Але він не винен. Він був у Вежі Лаша… Він стане як Фагірра. Не можна… Чому ви його покинули?!

Лакей нічого не розчув і скривджено засопів. Егерт забув випростатися, і тому збуджені очі дівчиська виявилися зовсім поруч із його очами. Благальні, мокрі, перелякані власною зухвалістю очі:

— Пане Солль… Я, звичайно, не маю права… Але більше ж нема кому вам це сказати… Пробачте…

Він із зусиллям розігнув відразу занімілу спину. Важко пішов до себе; біля сходів озирнувся:

— Ти, напевне, хочеш їсти?

Вона мовчала, дивилася зацьковано й не знала, чого від нього очікувати.

Він через силу посміхнувся:

— Гаразд… Тебе нагодують. Потім поговоримо.

Вона поквапливо кивнула, але він побачив, що дівчина хоче ще щось сказати й не зважується.

— Ну? — запитав він через плече.

Вона переривчасто зітхнула:

— Якщо можна… Я хотіла б… помитися.

Весь шлях до Каваррена зайняв, за її словами, «багато днів» — як багато, вона сказати не могла, збилася з ліку десь на середині шляху. Вона добряче змінилася з того часу, як Егерт бачив її востаннє, — схудла, подорослішала та розгубила половину своїх веселощів. Втім, гаряча ванна та добрий обід вдихнули в неї життя. Кутиком ока Егерт помітив, як вона, встаючи з-за столу, прилаштувала серветку на зігнутий лікоть статуї, що прикрашала їдальню, і бронзовий пастушок став схожим на трактирного слугу.

Егерт привів її в кабінет і дав можливість роздивитися вепрів на гобеленах, жінку в хлопчиком на парадному портреті; потім вона сіла в крісло, в те саме, де кілька місяців тому сидів Луар. Егерт придушив у собі гіркий спогад.

Вона заговорила, спочатку з натугою, переборюючи ніяковість, а далі все швидше, розкутіше, причому, голос її дивним чином змінювався залежно від того, хто саме був на цей момент героєм розповіді. Егерт відчув, як спину йому обсипало морозом, — у вустах ледь знайомого дівчиська виразно звучали Луарові інтонації. Вона говорила, звично керуючи увагою слухача, по черзі влазячи в шкуру всіх численних персонажів, — а він дивився в її мерехтливі чорні очі й думав, що в ній прослизає щось від Торії — зовсім юної, котра ще не пережила смерті нареченого, одухотвореної своєю наукою та своїм коханням… Звичайно, Танталь ні обличчям, ні вдачею нітрохи не була схожа на Торію. Але ось цей блиск у очах…

Він дозволив собі розслабитися. Зовсім трішки. Розпустити броньований панцир, який відрізував його від світу, подумати про молоду Торію, про родимки на її шиї, про першу шлюбну ніч суворого та цнотливого Луара…

Яке щастя, що всі ці місяці хлопчик був не сам.

* * *

Я розповіла йому все. Тобто я, звичайно, розповіла йому все, що вважала за потрібне, що, на мою думку, він повинен був знати про Луара. Деякі подробиці, звичайно, пропустила — і відразу попалася, тому що Егерт Солль не був дурнем.