Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

Він підвівся, відійшов до вікна. Дивлячись у його широку спину, я знову відчула запаморочення від думки, що він прийняв мене, розмовляє майже як із рівнею, що я сиджу в його кріслі, грію ноги в його килимі, що ми з ним розмовляємо сам-на-сам — але ж він завжди уявлявся мені чимось недосяжним, як статуя на високому постаменті…

Я приплющила повіки. Мандрівки гарні, коли ти легенько підстрибуєш у візку, коли з тобою друзі й завжди можна сподіватися на ситу вечерю; інша річ — пішки та самотою, та нинішніми неспокійними шляхами, та впроголодь, та коли ночуєш попідтинню…

Я посміхнулася. Добрі сільські хлопці давали мені грошей за «пшак». Я підходила до першого-ліпшого та пропонувала «пшакнути» за мідну монетку; той довго мучився — але цікавість брала гору, і я показувала нескладний трюк, якого навчив мене Флобастер, маленьку виставу з надуванням щік, ворушінням вухами та кумедним «пшаком» у кінці… Такий ось немудрий цирк.

Дітлахи й молодь, жадібні до видовищ, приводили друзів, часом я збирала цілу пригорщу монет — але траплялося й так, що на околиці наздоганяв здоровенний парубок і віднімав усе — й те, що заробила, й те, що було раніше, часом навіть хліб…

Посмішка моя згасла. Я не стрималася та зітхнула — Солль озирнувся від вікна, за яким так само лилася вода. Ми зустрілися поглядами, і я зрозуміла: все, про що я змовчала, ясне для нього, як білий день.

— Так, — сказала я голосно, намагаючись власним зухвальством притлумити свої ж невпевненість і страх. — Так. Я ось його люблю. Ну то й що?

Він сприйняв моє зізнання зовсім несподівано. Криво посміхнувся:

— А я, виходить, не люблю. Мати не любить.

Я заметалася, не знаючи, що відповісти; він знову відвернувся:

— Мені тут останнім часом взялися дорікати… То обов’язку військового не виконую, то сина зрікся… Тобто не сина, а… Але все одно негоже. Покинув напризволяще… Так?

Я встала. Підійшла до нього, стала навколішки:

— Так. Ось убийте мене, виженіть… Я ж усе розумію. І про пані Торію, і про вас… І взагалі це не моя справа. Але Луар не винен. Ну за що ж… Він же не винен, що народився… І якщо з ним тепер щось трапиться… Ви будете винні. А тепер можете бити мене… І вигонити…

Він довго дивився на мене згори вниз. Потім нахилився, схопив твердими пальцями під пахви — у мене навіть дух перехопило. Підвів з колін і підняв над підлогою, немов кошеня; обличчя моє виявилося врівень із його обличчям. Так минуло кілька довгих хвилин, протягом яких я намагалася не дихати.

— Добре, — він зітхнув і поставив мене на підлогу, — тобі потрібна була мужність, щоб сказати мені все це. Тепер я теж… виявлю мужність. Сядь…

Підкоряючись його жестові, я повернулася назад у крісло. Він пройшовся по кімнаті, прислухаючись до якихось своїх думок. Зупинився напроти мене; я зайорзала й звелася.

— Та сиди ти… — він легенько штовхнув мене в плече. Постояв, роздумуючи; зітхнув:

— Коли Торії Солль було трішки за двадцять… Вона, юна наречена, приїхала до Каваррена з нареченим… Це був не я. Це був студент на ім’я Дінар Дарран.

Він помовчав, спостерігаючи за моєю реакцією. Звичайно, я здивувалася, але вважала, що непристойно виказувати це. Він, схоже, залишився задоволений моєю витримкою, гмикнув і вів далі:

— Вони прибули до Каваррена в якійсь справі, пов’язаній із науковими дослідженнями… На лихо, тут трапився я, перший боєць і перший коханець у місті, і, звичайно, краса Торії не залишила мене байдужим… Я повівся кепсько, і розлючений студент Дінар викликав мене на дуель… Я вбив його, — Солль знову пройшовся по кімнаті, скоса спостерігаючи за моєю реакцією на таке зізнання. Я сиділа ні жива ні мертва — щось говорило мені, що ніхто інший не вдостоювався раніше настільки відвертої Егертової сповіді. Мені навіть стало страшно — честь це, чи покарання?

— Я вбив його, — повторив Егерт, дивлячись у стелю. — Він, бідолаха, й фехтувати майже не вмів… Тим би справа й скінчилося — але ось трапилося так, що того самого дня в Каваррені виявився дехто, й він став свідком дуелі… І мене було звинувачено в зумисному вбивстві. Правильно звинувачено, між іншим, — він мимоволі зіщулився. — І дехто викликав на дуель мене…

Солль замовк. Я дивилася, як він згадує, ні — переживає заново те, очевидно, страшне, що трапилося потім.

— Він закляв мене, — промовив Солль глухо. — Зовні це нагадувало шрам на щоці, — він із зусиллям провів пальцем від скроні до підборіддя, залишив на шкірі червону смугу. — Отакий шрам… І закляття боягузтва. Я став нестерпно, болісно боязкий, я втратив себе, мене зжерло це боягузливе чудовисько, я боявся темряви, висоти, болю, крові… Боявся ганьби — але саме ганьба стала переслідувати мене по п’ятах, тому що боягузів прийнято нехтувати, — він перевів подих.

Попередня
-= 78 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!