Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спадкоємець

— Пане Егерт, — прошепотіла я, — може, не треба?

Він зрозумів, що я хотіла сказати. Похмуро посміхнувся:

— Треба, Танталь… Я хочу, щоб ти зрозуміла…

Нарешті він сів, заклав ногу на ногу, склав долоні на коліні:

— Так… Мені довелося залишити колишнє життя і втекти з міста. Я пережив і біль, і бруд, і сором, поки доля не привела мене в місто, де деканом університету був пан Луаян, а Торія — Торія! — виявилася його дочкою… Я хотів знову втікати — але декан не пустив мене. Він заронив у мою душу надію — зустрітися з тим, хто закляв мене, й вимолити пробачення…

Дощ за вікном перестав бути зливою, перетворився на дрібну, надокучливу мжичку, що заліпила скло. Егерт замовк, і я вже була вирішила, що більше він нічого й не розповість.

Він раптом посміхнувся:

— Виходить, Луар тепер — справжній чоловік? І ти гідно поцінувала його?

Я здригнулася від несподіванки й втратила над собою контроль. Мої вуха, шию, обличчя залило теплим і болісно червоним. Я потупилась, нахилила голову, марно силкуючись сховатися від Егертового погляду.

Його рука лягла мені на потилицю:

— Ну… А мене ж навіщо соромитися?

Я завмерла, не сміючи підвести голову й ненароком скинути його долоню; він зітхнув, обережно поляскав мене по потилиці, відійшов до вікна.

Він говорив і говорив; перед моїми очима виникали та розпливалися примарні картини чужого жорстокого життя. Я бачила двадцятилітнього Егерта Солля, що вперше сходить на ґанок величного Університету, бачила гордовите обличчя молодої Торії, котра замкнулася в своєму горі… Забагато болю. Ці двоє пройшли довгий і болісний шлях і стали щасливі — ніби для того, щоб дати можливість Орденові Лаша знищити це щастя. «Закінчення Часів», розрита могила, Чорний Мор, що з’явився на заклик божевільного Ордену… Несподівано сплив спогад про мого блідого прищуватого дядечка, постійно чимось пригніченого, який тонким і надривним голосом сперечається з моєю матір’ю… Тоді ще живий… І відразу — мурашки по шкірі, тому що, слухаючи Егерта, я начебто на власні очі побачила декана Луаяна, мага, який зупинив Мор ціною власного життя.

Егерт затнувся. Спохмурнів, кусаючи губи. Рвучко обернувся до мене:

— Фагірра. Ту людину звали Фагірра; він намагався примусити мене до зради… Я ж був боягузом, я не міг протистояти насильству… Після того, як задум Ордену провалився, у всьому звинуватили Луаяна, буцімто він викликав мор чаклунством… І Торію. Її схопили…

Я здригнулася. Темниця й катівня. І та людина, рідний батько Луара: «Де ж він? Де Амулет?»

— Амулет? — перепитала я мимоволі. Солль, здається, не почув:

— …А свідком обвинувачення був я… Точніше, мій страх. Я повинен був сказати те, чого чекав від мене Фагірра… Тому, що мій страх був сильніший за мене. Він зробив мене рабом… Фагірра знав, — він знову сів, зчепив пальці. Стомлено зітхнув:

— Ось… Коли вона ввійшла до зали суду…

Я замружилася. Кожен крок — біль у скаліченому катуванням тілі… І юрба, густа, як кисіль, щільна юрба, сповнені ненависті погляди… Гул, ревіння — і мертва тиша… І поміст, на який сходять свідки… Суддя за довгим столом і ослін для приреченої жінки…

Солль перевів подих:

— Вона теж знала. Вона знала, що я скажу — «так». Так, поважний пане суддя, і ви добрі люди, так, Луаян з дочкою викликали Мор, так, я був поруч і все бачив… Так. Так. Вона сама дозволила мені. Так.

У очах його промайнув якийсь похмурий, моторошний вогник. Я затамувала подих.

— Не знаю, як… — глухо вимовив Егерт, — але я сказав «ні». Ні, брехня, ні, не було…

Він відкинувся на спинку. Потер долонями обличчя:

— …І цієї миті закляття спало з мене, Танталь. І шрам зник… І все стало… добре. Тому що… Ці кліщі, в них руків’я заточені… У груди. Тому, що в мене іншої зброї не було, а він мав отруєний стилет… Край. Закопали. Забули…

Він забрав долоні. Його очі були сіро-блакитні з темними обідками — стомлені, хворі очі:

— Ось і все, Танталь. Після народження Луара… Торія довго хворіла. І в неї не було інших дітей — довго, дуже довго, начебто Фагірра, вмираючи, послав їй услід проклін… І ми вже втратили надію, коли народилася Алана. І ось тепер ти знаєш…

Він відвернувся. Сказав, звертаючись до вепра на старому гобелені:

— І в житті моєму було багато щастя… Так багато, що теперішня розплата здається мені майже справедливою. Торія… Вона стала частиною мене, і вона болить у мені… Вона… Як споганена святиня, до якої несила повернутися. Бачиш, як я говорю… Нікому… Чомусь тобі. Ти не знаєш, чому?

Мені схотілося знову стати навколішки.

— Є ще один чоловік, — він бездумно провів пальцем по ікластій веприній морді, — який… якому я міг би… але це було б по-іншому. Він сам усе знає… Адже це він позначив мене шрамом і наклав закляття… Він зламав моє життя… Подарував мені… мене… — він зітхнув. — Але я боюся його. Я ніколи не говорив би з ним так само, як сьогодні з тобою.

Попередня
-= 79 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!