Слава ЗСУ!

— Хто це? — запитала я пошепки.

— Його звуть Блукачем, — зронив Егерт, як мені здалося, неохоче. — Іншого імені ніхто не знає… Він старий… Він не маг, але…

— Наклав закляття?

— Так… Він… ніхто не знає, хто він. Декан Луаян вважав, що він колишній Брамник, який не впустив у світ Того, хто стояв на порозі, Третю Силу… І обпалений цією Силою, відзначений… Ах так, ти ж не знаєш, що це таке… Брамник, Двері… Ти не знаєш. Та і я не знаю до пуття… Але раз на рік, на День Превеликої Радості, він приходить у місто… І ми зустрічаємося з ним в трактирі «У землерийки». І я жодного разу не зважився з ним заговорити… Дивимося один на одного, випиваємо по склянці вина — і він іде, а я залишаюся.

Він заплющив очі, пригадуючи. Ледь підвів кутики губів:

— Він не змінюється останні двадцять років… Увесь той час, що я його знаю. Дивно… Для людини… Втім, хто знає. Він… Такі байдужі очі, в них немов байдужість цілого світу… І повіки без вій. І дивно було б, якби наші, людські справи ще цікавили його… Йому, напевне, все одно… Але в День Превеликої Радості… Він приходить і жодного разу не спізнився.

Ми довго ще просто слухали дощ.

— Амулет, — Егерт потер чоло й зітхнув. — Луар здобув Амулет… Який так хотів здобути Фагірра. Він зберігався у кабінеті декана Луаяна… По його смерті Торія переховала його, щоб я, боягуз, не виказав під катуваннями… І сама… не сказала… йому. Коли підійшла Облога… Ми віддали медальйон. Віддали Блукачеві, тому що він, ми знали, збереже його… Виходить, Луар бачився з Блукачем. Виходить, той віддав йому медальйон. Виходить, Луар — дійсно Віщун…

Ця думка спадала мені й раніше — але тільки вимовлена Егертом уголос, вона остаточно перетворилася з марення на вирок.

— Ну й що тепер? — запитала я пошепки. — Він… Мені здається, він щось замислив. Він вирішив — раз усі повторюють мені, що я син Фагірри, то я таки буду його сином… Що ж тепер, пане Егерт?

Він посміхнувся:

— Дівчинко, я-бо вже точно не маг… І я не вмію повертати час назад. Чого ж ти хочеш?

Я зібралася з духом:

— Я хочу, щоб ви повернулися. Я хочу, щоб ви знайшли Луара… І щоб ви попросили пробачення в пані… у Торії. Їй… зле.

— Та ти нічого не зрозуміла, — сказав він тужливо. — По-твоєму, зрубане дерево достатньо приставити до пенька, щоб воно зацвіло…

І тоді я розлютилася. Здоровий глузд устиг злякано писнути «не треба», але злість уже вдарила мені в обличчя, знову залила його фарбою:

— Ви… Та ви просто… Ви покинули поранену людину. Може, смертельно поранену. Ви носитеся зі своїм болем… А їх ви прирекли… на ще гіршу самотність. І не шукайте, немає вам виправдання… Навіщо ви залишили Торію — і саме тоді, коли повинні б…

— Замовкни, — сказав він холодно, і в голосі його пролунало таке, від чого слова присохли до мого язика. Я справді забула, з ким говорю. Кого повчаю. Упаси Небо зв’язуватися з полковником Соллем.

Я втягла голову в плечі, дивлячись у підлогу й стомлено думаючи, що ось він, кінець моєї місії, котра ганебно провалилася, і тепер має бути дорога назад з «пшаканням», дощем і холодними ночами, а по тому замість Луара мене зустріне молодий Фагірра й мені залишиться тільки мовчки відступити йому з дороги…

За вікном запали сутінки. У півмороку кімнати я бачила тільки нерухомий Егертів силует; так минула, мабуть, ціла година. Він сидів, як камінь, — а я не зважувалася встати й піти.

— А як же твій театр? — раптом запитав він неголосно. — Я його не уявляю… без тебе.

У мене перехопило горло. Я не відповіла.

— Через Луара? — запитав він так само тихо.

Я кивнула, сподіваючись, що в темряві він не розгледить цього руху. Але він розгледів:

— Назавжди?

— Пане Егерт, — прошепотіла я, — я, мабуть, піду. Пробачте… Я піду.

Він підвівся, підійшов до столу й запалив свічу. Спочатку освітилися долоні в павутинні тіней, а далі й обличчя — дивно спокійне, навіть відсторонене; я підхопилася, обсмикуючи спідницю:

— То я піду, так?

— Сядь, — знову зронив він, не обертаючись. Мені стало страшно.

— Танталь, — попросив він, дивлячись у вогонь. — Розкажи тепер про себе.

…Я довго мучилася, намагаючись відбутися баєчками та раз у раз бурмочучи: «Ось і все». Мені забракло духу брехати, сумління заважало; я довго не могла повірити, що все це йому цікаво, — а потім щось усередині мене прорвалося, і я сповна відплатила йому за його відвертість, заново проживаючи й дитинство, і притулок, і зустріч із Флобастером, і зустріч із Луаром… Я розповіла йому про нашу першу ніч у візку, а потім про готель «Мідні врата» — щоб він зрозумів. Цього разу я не змовчала ні про що, розповідаючи й соромітне, й непривабливе, я впивалася власною сповіддю, як впивається подорожанин, який дістався до останнього ще не висохлого колодязя. Я вперше в житті зрозуміла тих дівчисьок із притулку, які так любили плакати й розповідати мені історії свого життя…