Слава ЗСУ!

– Кеноре, присягаюся... ще одна така витівка і будеш пиячити на вулиці серед смердючих свиней, де тобі й місце.

– Ви, Кенор? – зненацька втрутилася розпашіла Ніка, не змігши втримати хвилювання.

– Це залежить від того, що від мене хочуть. Я звісно пишаюся цим іменем, проте воно надто часто провокує інших людей на неадекватні вчинки. І що ж потрібно від мене такій юній особі? – в його горлі щось забулькотіло, наче він давився слиною.

– Ви розповідали історії про ув’язнених.

Гамір у таверні миттєво стих, всі були надто зосереджені на їхній розмові.

– І що? Мало що могло прийти до голови старому п’яниці. – зі страхом виправдався чоловік, хильнувши трохи питва з кухля, яке потекло йому по підборідді.

– Я ж казав, Кеноре, що колись ти цими нісенітними історіями накличеш на нас біду. Хто ти? І чому тут все винюхуєш? Ми не схвалюємо дій Квартету, особливо, нікчемних нишпорок, які слугують йому? – власник хотів вхопити перелякану Ніку за плече, проте Орен блискавично впіймав його руку.

– Цього не раджу робити! – він скинув з голови каптура і довкола рознеслися враженні зойки. – Гадаю, ви всі впізнали мене.

– Орен Трейк. Легенда. – вигукнув хтось із натовпу.

– І що ж привело сюди розбійника всіх часів? Винагорода за твою голову є досить великою. – в очах власника загорілися іскри жадоби до наживи.

– Нехай Кенор вислухає дівчину та відповість на всі її запитання. – люто гаркнув Орен, вдаривши кулаком по столу. – І не намагайтеся нічого замислити, я пильнуватиму за кожним з вас.

– Гаразд. – злякано прокашляв Кенор, вирячивши маленькі жадібні очі.

Все ще відчуваючи хвилювання, Ніка глибоко вдихнула повітря.

– Що трапляється з ув’язненими?

– Я...я...

– Кажи! – вона відчула прилив сміливості та наблизилася до Кенора майже впритул, проте потім відійшла на два кроки, бо не змогла стерпіти огидного смороду, що йшов від нього.

– Квартет тримає їх у підземних в’язницях. – ледве вичавив з себе він.

– Де ці в’язниці?

– На мертвих землях.

– Маячня! Усім відомо, що ніхто не пройде там. Той пустир знищує все живе. – розсерджено вигукнув Орен.

– Вони поширили цей міф, посіли страх у наших серцях. Вхід знаходиться в одній зі скель. Там є темний лабіринт. Хто ввійде, той дороги назад не знайде. Потрібна карта, що вкаже шлях. Гадаю, ви все це неспроста замислили. Невже маєте намір звільнити когось із в’язнів? Це надто ризикована справа.

– Звідки вам все це відомо? – наполегливо проказала Ніка, щось колюче підступило їй до горла.

– Ви не вірити, що звичайний пияка може знати такі речі. Вважаєте мене брехуном? Тоді забирайтеся звідси та шукайте відповіді деінде.

– Ні! Я вам вірю. – аж занадто імпульсивно промовила Ніка.

– Я знайшов записи одного із полонених. Чорнило зроблене з бруду та крові. На жаль, бідолахи уже не має серед живих. Тепер мені відомо, що станеться з нами усіма, якщо порушимо закон. Ми згниємо всі у підземеллі. Ніхто ніколи не врятує нас від цього. Тому краще не рипатися і не спокушати долі. Ми всі приречені на мізерне існування. Деякі ув’язнені втрачали пам’ять, вони змінювалися. Квартет зумів підкорити їх. А ви гадаєте звідки взялося стільки охоронців? Ось, що я вам на те скажу: вони колишні ув’язнені, котрі нічогісінько не пам’ятають: ні власного імені, ні сімей, ні домівок, ні свого колишнього життя. Їхні спогади витають у безкінечному мороці. І керуються вони лише єдиним сліпим прагненням – служити Квартету поки земля не проковтне їхні кістки.