Слава ЗСУ!

– Але ж спадкоємець може відмовитися від посади. – Ніка згадала, що батько Зенона Рейнола теж належав до Квартету. Проте Зенон знехтував цією можливістю.

– Такого ще ніколи не траплялося. – він стиснув плечима та дістав два порожні шкіряні мішечки для рідини.

– Запаси води теж вичерпалися, потрібно їх поповнити, щоб напоїти коня та залишити в дорогу. Скоро повернуся, тут у лісі є невеличке джерельце. – з цими словами він звівся на ноги та зник поміж дерев.

Ніка вмостилася на траві та поклала голову на коліна. Цікаво чи помітив Зенон їхнє зникнення? Що станеться з її друзями, якщо вони не зможуть повернутися. Ніхто не зуміє відвернути спалах окрім неї та Макса. Всі ці думки шаленим темпом крутилися у голові та змушували її тремтіти. Всередині зароджувалося нестримне хвилювання , що повністю поглинало її свідомість.

– Ми вирушаємо. – голос Орена пронизав її слух. Здавалося, він весь цей час стояв в неї за спиною. Трохи кульгаючи, він пошкандибав до коня та прив’язав до сідла сумку з припасами води. Його обличчя спітніло та розпашілося, наче після швидкого бігу.

– Ми поспішаємо?

Його дивна поведінка викликала у Ніки підозру. Вона зиркнула на його міцно стиснуту у кулак руку, на якій пульсувала вена. Орен не відповів на її питання, він мовчки заціпенів на місці, наче боявся, що зайвий рух зможе його видати.

– Гаразд. – пробурмотіла Ніка, скоріше сама до себе та випросталася.

– Ти повинна довіряти мені.

– Звісно...

– Проте я бачу сумнів в твоїх очах.

– Ти помилився. – збрехала вона, поглянувши собі на ноги. Насправді підозра до нього зростала щомиті. Орен міг вести подвійну гру, у якій вона могла виявитися лишнім гравцем, котрого потрібно було позбутися за першої ліпшої нагоди. Можливо, він хотів використати її, щоб отримати статуетки. Ніка була змушена визнати, що її становище погіршується з кожним днем. Вона тримала всі свої вагання при собі, якщо Орен і зробить хибний крок, вона вже буде готовою до цього. Принаймні він не зможе застати її зненацька.

Шлях виявився набагато важчим, чим можна було собі уявити. Довкола був лише сірий колір та жорстке каміння. Інколи їм доводилося злазити з коня, щоб оминути глибокі ущелини та стрімкі скелі. Сонце страшенно припікало та помітно сповільнювало їх.

– Сховайся у тінь. – звелів Орен, коли вони вкотре спинилися для короткого відпочинку. Ніка роззирнулася, намагаючись знайти хоч якесь укриття від безжальних променів. Нарешті, вона примостилася під високим каменем, на якусь, мить їй навіть здалося, що звідти доноситься прохолода.

– Так ми ніколи туди не дійдемо. Потрібно пришвидшити темп. – невдоволено проскиглила вона, витираючи піт з обличчя.

– Гадаєш буде краще, якщо ми дістанемося туди у напівмертвому стані? – Орен дістав з сумки два мішечки з водою. Один кинув знесиленій Ніці, а з іншої напоїв коня.

– Води не вистачить на зворотній шлях.

– Тоді не марнуй її. – надто різко сказав він та відразу перепросив. – Пробач, мене змучила спека. Якщо буде можливість, поповнимо запаси води у підземеллі. Вартові та ув’язнені теж потребують цієї живильної рідини, отже вони з чогось її черпають.