Слава ЗСУ!

Ніка кивнула, проте зробила лише маленький ковточок, аби змочити горло. Кожна хвилина зменшувала відстань між нею та Джеліосом. Вона ще не знала, що скаже йому при зустрічі. Гадала, що вірні слова самі з’являться у потрібну мить. Шкіра на руках помітно почервоніла та почала пекти. Сонячні опіки ставали дедалі нестерпнішими, Ніка вже шкодувала, що залишила накидку на узліссі. Вона прагнула зануритися з головою у прохолодне озеро, проте навкруги було лише одне каміння, що плавилося під пекучим сонцем. Голосне зітхання вирвалося з її горла, що знову пересохло.

– Не дарма ці землі називають мертвими. Вони висмоктують життя зі всього живого, що опиняється тут. – втомлено відмітив Орен.

– Ти вмієш втішити.

– Ми засмажимося у цій кам’яній пустелі ще до заходу сонця.

– Не будь песимістом. Скоро все скінчиться. – її голос прозвучав не надто переконливо.

– Кінь вже надто зморився, навряд чи у нього на довго вистачить сил.

– У нас ще є ноги. Зможемо скористатися ними. – Ніка заплющила очі та притулила спину до каменю. Холодний потік повітря добряче її освіжив. – Звідки тут узявся протяг? Так приємно... – пробурмотіла вона, не розмикаючи набряклі повіки.

– Зараз не час поринати у свої галюцинації. Поїхали. – Орен збирався вистрибнути на спину коня, проте той знесилено упав на бік. – Та щоб воно..! Ми залишилися без транспорту. Кінь на межі свідомості, потрібно перетягти його у тінь. Нехай відпочине, бідолашний.

– З під каменю справді дме вітер!

– Що?

– Ми під тунелем! Потрібно якось потрапити туди.

Вона всім тіло налягла на камінь, намагаючись здвинути його з місця. Раптом суха земля почала вислизати з-під її ніг. Ніка лише почула, як втратила рівновагу та провалилася у велику дірку, що утворилася біля каменю. Падіння не було довгим, вона приземлилася без жодних ушкоджень. Схвильований голос Орена лунав десь зверху:

– Ніко? Все гаразд? І чого ти туди полізла?

– Так, спускайся. Гадаю ми знайшли лабіринт. Потрібне якесь світло. – вона намагалася щось розгледіти, проте було замало того сонячного світла, що ринуло через дірку. – Стривай!

– Що?

– Не забудь перетягти коня у тінь. Він повинен набратися сил.

Орен спустився під землю стискаючи у руці палаючий смолоскип.

– Де ти його дістав? – здивувалася Ніка, роззираючись довкола.

– Змайстрував. Гадав, що знадобиться. Олії надовго невистачить. Потрібно йти швидко. Дістань карту!

Ніка поспіхом витягла карту з кишені та почала її уважно досліджувати. Вона ніяк не могла розібратися у тих заплутаних лініях.

– Ми у віддаленій частині лабіринту. Потрібно дістатися його центру. Там тримають полонених. Зараз нам слід звернути ліворуч та йти прямо аж до численного розгалуження тунелю. – її палець блукав поміж тими лініями, а потім спинився на великому квадраті, який позначав підземну в’язницю.

Підземний хід був достатньо просторим та прохолодним. Вони довго йшли тим лабіринтом без жодного відпочинку.