Слава ЗСУ!

– От і добре. Більшість підтримує цей задум. Намагайтеся затамувати подих якнайдовше. Ми підемо перші. – він поцілував дружину та міцно вхопив її руку.

– Удачі. – тихо промовила Ніка, гадаючи, що вони не почули її слів у гучному плескоті води. Проте Орен повернув до неї своє відчайдушне обличчя, на якому з’явилася ледь помітна посмішка. За мить вони обоє щезли під водою.

– Не бійся. – Джеліос легенько підштовхнув Ніку до краю та стиснув її тремтячу руку. – Я буду поруч. Завжди.

Це нагадало їй ту мить, коли вони обоє стрибнули з мосту, рятуючись від злісних винищувачів на чолі з Авреєю Соллорі. Тоді їй пощастило не втрапити у бурхливу річку, проте зараз цього не можна було уникнути. Вона поглянула на своє відображення в озері, а потім на Джеліоса, що замислено спостерігав за нею, та вимкнувши палаючу кульку, запхала її до кишені джинсів. Темрява оповила все довкола та просочувалася у найглибші закутки свідомості.

– Я дуже скучила за тобою. – її пальці міцно втиснулися в його теплу пульсуючу руку.

– Спасибі, що повернулася по мене. – тихо промовив він, роблячи крок над водою. – Тепер затамуй подих. Ніка швиденько вдихнула на повні груди та заплющила очі перед тим як занурилася у холодне підземне озеро. Її вертіло в різні боки, бурхливий потік був надто швидким. Холод пронизував аж до самих кісток, а м’язи корчилися від судом. Рука Джела вислизнула з її ослабленої руки. Ніка помітила, як крізь товщу води проникали сонячні промені. Повітря вже майже скінчилося, тому легені почали набрякати. Вона зібрала останні сили та почала пливти до світла.

Розділ шістнадцятий

Зворотній шлях

Щось страшенно гуділо у вухах та перетворювалося у знайомий голос. Легені перестали пручатися, коли Ніка глибоко вдихнула тепле повітря.

– Нам вдалося! – торжествував Джеліос. Вона розімкнула подразнені очі та вдивилася у його розпливчасте обличчя, що витягнулося у посмішці. Вони знаходилися на кам’янистому березі чималого озера з гладенькою кришталевою поверхнею. Це все ще були мертві землі, адже довкола не було жодної живої рослини чи тварини, лише суцільне сіре каміння. А ще далі, куди ледь сягав зір, височіли темні скелі, очевидно, саме там був вхід до підземного лабіринту, яким їм таки не довелося скористатися. Орен тримав знесилену Ларію на руках, його очі сяяли від щастя, він не міг відвести завороженого погляду від її блідого лиця та рудих кучерів.

Ніка підвелася на ноги та викрутила пальцями мокре волосся, до її одягу прилипло багато пилу та бруду.

– Це було справді безумство. – вона не могла повірити, що наважилася на такий небезпечний вчинок. Зенон точно такого не схвалив би. Їй було цікаво, як він зреагує на всі їхні пригоди. Проте ще було рано думати про повернення. Лишалося вибратися з цієї кам’яної пустелі та проникнути до Білої Вежі.

– У тобі багато відваги, хлопче. – звернувся Орен до замисленого Джела.

– Е.е...Я лише намагаюся захистити дорогих мені людей.

– Ні, в цьому щось більше. Воно знаходиться в тобі – це світло надії. Ти ладен пожертвувати всім заради безпеки ближніх та міста. Проте це зовсім не той випадок, коли самопожертва зможе вплинути на хід дій. Ти потрібен їй. Я ще ніколи не бачив такої відданості. Ваша дружба є незбагненною. Ви поєднані найміцнішими ланцюгами, які ніхто не спроможний розірвати. Мабуть, твої батьки є хорошими людьми.