Слава ЗСУ!

– Вони покинули мене та брата. Нас виховав дядько Реб. – Джеліос відразу спохмурнів, згадавши про зникнення свого родича.

– Співчуваю... – зніяковів Орен та відразу вмовк, гадаючи, що втрутився у надто особисті справи. Хоча на його зіщуленому обличчі промелькнув ледь помітний сумнів. Запала напружена мовчанка. Ще якийсь час Ніка не відводила сумного погляду від озера, яке чарівно переливалося під блискучими променями сонця, що поволі рухалося до горизонту.

– Ми повинні йти. – її голос порушив тишу та розтанув десь у повітрі.

– Ні, дочекаємося вечора.

– Навіщо? Не треба гаяти час.

– Спека повністю виснажить нас, ми станемо легкою здобиччю для вартових. Доцільніше буде залишитися тут до першої зірки.

– А як же ті химерні історії, які розповідають про це місце? Гадаю, вночі тут набагато небезпечніше чим удень.

– Так, звісно. У нас є вибір. Можемо вирушити прямісінько зараз та зіткнутися з розлюченими вартовими чи безжалісними найманцями, які теж за прикрим збігом обставин полюють на нас. Або ж оповиті темрявою, будемо непомітно рухатися на Захід. Заодно перевіримо правдивість тих страшних чуток, які розносяться по усіх усюдах та не дають дітлахам заснути у своїх тепленьких ліжечках.

– Ти насміхаєшся наді мною? – гнівно проскрипіла Ніка та заплющила очі, щоб не бачити перед собою їхніх розпачливих облич. Звичайно, тепер не могло бути й мови, щоб сперечатися, адже все залежало від їхніх злагоджених дій. Проте вона не могла придушити те безмежне роздратування, що спалахнуло всередині та затьмарювало свідомість.

– Аж ніяк. – він заперечно похитав головою, приховуючи під незворушною маскою зарозумілу посмішку.

– Гаразд. – нарешті погодилася вона, проте високі нотки у її голосі все ще виражали несхвалення. – Ми зачекаємо. Звичайно, ти не можеш гарантувати нам цілковиту безпеку. Ми будемо покладатися на прихильність долі.

– Інколи удача грає вирішальну роль. Точнісінько як тоді, коли почалася злива і перевізники спохватилися рятувати мішки з тютюном. Саме погодні умови протягнули мені руку допомоги.

– Не сподівався почути таке хоч і від колишнього, проте найманця. Гадав, вами керує лише конкретна мета та прагнення до наживи. – підхопив розмову Джеліос, вмостившись на сірому камені.

Орен не був схожим на інших найманців. Здавалося, за ці кілька днів, Ніка дізналася про нього майже все. В ньому безумовно проявлялися благородність та великодушність, хоча інколи його вчинки були надто необдуманими та сповнені ризику.

Ларія безпечно дрімала у міцних руках чоловіка, час від часу м’язи на її обличчі сіпалися. Джеліос водив пальцем по землистому піску, малюючи видовжені хвилясті лінії. Ніка не знала чим зайняти себе ці кілька годин нестерпного чекання. Вона надто часто поглядала на сонце, що рухалося все повільніше чи, може, то лінія горизонту все віддалялася. Сумніви накопичувалися всередині та змушували її хвилюватися.

Це був найпрекрасніший захід сонця у її житті. Небо затягнулося червоним полум’ям, яке віддзеркалювалося у воді та заповнювало широкий простір. Пустир перетворився на фантастичні землі, поверхня яких, наче розсікалася від високої температури. Ця неймовірна картина ще деякий час милувала її зір. Ніка не могла повірити наскільки чарівним та небезпечним водночас могло бути це місце.