Слава ЗСУ!

Нарешті напівтемрява повисла у повітрі. Здавалося, вона виникала в тому глибокому озері та миттєво заповнювала собою простір. Останні червонуваті промені сонця розтанули над нечітким горизонтом, а в небі замайоріли перші зірочки. Орен Трейк прудко підвівся з землі та обережно розбудив Ларію, яка неохоче пробудилася від міцного сну. Напевно, це вона вперше за кілька останніх років змогла спати без страху, адже поруч був її вірний чоловік, який у разі небезпеки був готовий кинутися на зустріч ворогові.

– Потрібно триматися разом. – рішуче промовив Джеліос.

– Я ввімкну ліхтар. – Ніка вже засунула пальці до кишені джинсів, щоб дістати кульку, проте Орен спинив її.

– В жодному разі. Це приверне увагу, тих хто полює за нами. Будемо рухатися у темряві, зірки освітять нам шлях.

Ніка зітхнула та почовгала вперед. Спека вже повністю зійшла, повітря стало прохолодним та освіжаючим. Вони крокували одним за одним та намагалися не порушувати цей ланцюг. Навколо панувала моторошна тиша. Інколи під ногами рипіли маленькі камінці та пісок.. Клацаючи зубами, Ніка схрестила руки на грудях, аби захиститися від проймаючого холоду, який змушував її кінцівки здригатися. Джеліос не зронив ні слова. Проте він йшов поруч і їй цього була достатньо. Інколи відстань між ними скорочувалася настільки, що Ніка могла відчувати тепло, що йшло від його тіла.

Холод ставав дедалі нестерпнішим та міцно стискав кожного у своїх колючих обіймах, проте вони не могли дозволити собі спинитися хоча б на мить. Ніка звела погляд у небо, таке прекрасне та таємниче водночас, що було розмальоване мерехтливими зірочками та оповите туманною пеленою. Раптом краєм ока вона узріла якийсь невиразний рух у темряві. Страх був набагато більший аніж холод, що пронизував її наскрізь. Її пульс прискорився та гучно тарабанив по скронях. Вона могла відчувати кожен удар свого серця. Ноги самі відмовилися йти, вона більше не могла контролювати своє тіло.

– Щось не так? – Джеліос видихнув прямісінько їй в перекошене від страху обличчя. В його тихий голос просочилося відверте хвилювання. Ніка не зуміла видавити з себе бодай маленьке слово, лише сполохано вдивлялася у темряву.

– Ми не повинні спинятися! – суворим тоном нагадав Орен. – Що там трапилося?

– Я щось побачила у темряві. – невпевнено проказала Ніка.

– Що саме?

– Якийсь рух. Він був, наче частина пітьми. Щось спостерігає за нами. – у підтвердження своїх слів, вона відчула як по спині пробіглися мурашки.

– Не верзи дурниць. Ми тут самі.

– Кенор говорив про примар. – вона прислухалася до тягучого звуку вітру, який тепер скидався на сотні нечітких голосів. Ще кілька секунд вона намагалася переконати себе, що то її втомлений мозок подає хибні сигнали, наче стерлася тонка межа між реальним та фантастичним світами.

– На той момент він уже спожив кілька кухлів міцного питва. Не варто довіряти його словам. – заспокоїв її Орен. – Тепер потрібно йти далі. Не гаймо дорогоцінного часу.

Ніка зробила кілька кроків, випускаючи з рота пару. Білий туман наповнював повітря та затуляв собою зірки. Раптом чиїсь пальці схватили її за ногу, не втримавши рівновагу, вона впала на землю. Проймаючий крик вирвався з її горла.

– Треба було повірити дівчині! – звернувся знайомий бридкий голос до Орена. Це був новий ватажок найманців - Кардек. – Схопіть їх.