Слава ЗСУ!

Тьмяні постаті рухалися дуже швидко. Одна з них накинулася на Джела, інша – на Орена. Ларія заверещала та вчепилася у одного з нападників, що загрожував її чоловікові. Ніка відчула, як холодні пальці дісталися її горла.

– Ти принесеш мені статуетки. – цей злісний голос пройняв її слух та проник у кожну частинку свідомості. Звуки боротьби наповнювали повітря.

– Ні! – щосили крикнула вона, намагаючись відірвати жорсткі пальці від свого горла. Проте вони міцно зімкнулися на її шиї. Раптом сталося щось неочікуване, здавалося, темрява згущалася навколо них. Один з найманців почав голосно кричати, його крик все віддалявся, поки взагалі не зник. Через декілька секунд якась невидима сила відкинула Кардека від Ніки. Він швидко підвівся на ноги та почав розмахувати руками навсібіч.

– Ми ще зустрінемося! – просичав він та розчинився десь у темряві.

Ще якийсь час вона пролежала на землі, потім Джеліос допоміг їй піднятися.

– Найманці втекли. Що це було? – сполохано вигукнув він, саме в той момент, коли до них в паніці наблизилися Орен та Ларія.

– Тихіше. Вони оточили нас. Кенор мав рацію. Тримайтеся разом. – насторожено повідомив Орен.

Ніка знову помітила пливкий рух у темряві, від якого вітер значно посилився, що аж пил потрапляв до очей. Усі четверо міцно взялися за руки та притулилися один до одного. Ніхто не знав, що могло трапитися наступною миті. Жах та розпач повністю скували їхні думки. Здавалося, пітьма повільно стискалася навколо них та затягувала у свої смертельні тенета. Зненацька її круглий камінець на ланцюжку почав нагріватися та переливатися блакитним сяйвом, що все збільшувалося, освічувало їхні перелякані обличчя та розсікало собою густу темряву. Вітер майже вщух. Тиша знову заполонила довколишній простір. Ще якийсь час ніхто не наважувався поворухнутися.

– Не знаю, що це було. Але потрібно забиратися звідси, поки воно не повернулося. – прошепотів Орен, дивлячись на її ланцюжок, котрий був все ще оповитий блакитним світлом, що поволі згасало. – Дивна у тебе річ.

– Це подарунок. – зніяковіло відповіла Ніка, торкнувшись пальцями теплого камінця. На мить обличчя Джела сповнилося загадковістю, наче він знав набагато більше аніж міг розповісти.

Ще до світанку, вони спромоглися вибратися з тих каменистих земель. Ніка не знала, що сталося з їхнім конем. Проте Орен щиро запевняв, що тварина зуміла вибратися самотужки. Звісно, ніхто у те не повірив.

Фердон хоч був оповитий сірістю та похмурістю, проте тут інколи зустрічалися проблиски живої природи. Той молоденький лісок біля річки, був наче символом надії та життя. Вони спинилися на невеличкій галявині та почали роздумувати над своїми подальшими діями.

– Час настав. Сьогодні станеться ця велика подія. Вам треба поквапитися. – слова Орена зривалися з неприхованою радістю. – Вірогідно, вони посилили охорону. То ж туди буде не легко дістатися.

– Що ж тоді робити? – схвилювалася Ніка,

– Набратися терпіння. Будемо діяти, коли все розпочнеться.

– Як ми дізнаємося про це?

– Побачиш.