Слава ЗСУ!

– Він попросив мене завадити тобі опинитися на площі. Джеліос не хотів, щоб його жертва була марною. Він справді зробив все заради тебе. Я виконаю його прохання.

Тепер його зосереджений погляд був прикутий до спорожнілої чашки у її руці.

– Не може бути...Ти підсипав у чай снодійне? – розлючено гаркнула вона, не в силах втримати емоції.

– Це для твого блага. Повір, так буде краще.

Раптом Ніка краєм ока узріла, як Даная випустила свою чашку з рук та сонно повалилася на диван, поклавши кудряву голову на плече спантеличеної Кори.

Ніка почувалася досить бадьоро, не було жодного натяку на сонливість, за якусь мить вона зрозуміла, що хтось сплутав їхні чашки. Даная випила чай зі снодійним і тепер сумирно спала, забувши про всі проблеми.

– Але як?

Скориставшись розгубленістю Максіона, Ніка наблизилася двома короткими стрибками до столу та міцно схвативши пальцями статуетку, вибігла з будинку. Вона добре пам’ятала шлях через лісові хащі, яким вона тікала з Джелом та Данаєю від злісних винищувачів. Колючі гілки впиналися їй у тіло та залишали на шкірі пекучі подряпини. Міцно зціпивши зуби, Ніка неслася далі, незважаючи на всі перешкоди.

Нарешті вона захекано вибігла на довгу вулицю, що була абсолютно порожньою. Всі без винятку вікна були завішані чорною тканиною, яка не давала світлу жодного шансу проникнути всередину. Пеліонці страшенно боялися цього дня і завше зачинялися у своїх чепурних домівках, усією родиною ховаючись у захищених підвалах або ванних кімнатах. Так тривало вже багато століть, відтоді як стародавній Фердон припинив своє нещасливе існування, влада Квартету втратила свою колишню міць і з’явилося легендарне місто Пеліон.

Вона з усіх сил мчалась до Трояндової площі, де відчайдушно сподівалася побачити Джеліоса. Його невиразне бліде обличчя та блакитні очі, сповнені надії, з’явилися у її схвильованих думках, а потім розтанули у хвилі розпачу. Він знаходився за крок до загибелі. Тепер усе залежало від неї. Кожна секунда мала вирішальне значення.

Ніка навмисно пробігала вузькими провулками, щоб Максіон не спромігся її наздогнати.

Її пальці намертво вчепилися у срібну фігурку, яка була холодною, немов лід. Цей колючий холод проникав у кожну клітинку її тіла та змішувався з невимовним страхом.

Незабаром, коли вона дісталася площі, серце аж підскочило їй у грудях. Джеліос, наче прекрасне марево, нерухомо стояв неподалік колони Сонця, що виблискувала неймовірним сяйвом, яке через десять хвилин повинно було перетворитися на вбивчий потік енергії та зруйнувати цілісіньке місто, всю його історію – минуле, теперішнє та майбутнє.

– Тікай звідси! – її тяжке дихання урвалося, а з пересохлого горла вирвався хриплий звук. Джеліос хутко оглянувся, ще якусь мить вагався та пильно вдивлявся у її спантеличене обличчя, наче й не міг упізнати.

– Ні! – його безутішний голос наповнився неприхованим жахом. Він явно не сподівався побачити її на площі. – Ти не повинна бути тут! Де завгодно, але не тут...

– Це був вельми нерозсудливий вчинок. Спалах уб’є тебе.

– Знаю. Тому не марнуй часу, покинь площу. Будь ласка, виконай моє останнє прохання.

Її охопив цілковитий розпач.