Слава ЗСУ!

І ось це сталося. Неймовірний спалах світла, що блискавично виринув з колони Сонця, просякнув її зір. Довкола геть усе стало сліпучо білим. Цей колір був скрізь у повітрі, у її думках, всередині, здавалося, вона стала його частиною. Не було чути жодного звуку, тиші також не існувало. Ніка навіть подумала, що вони зазнали невдачі, що спалах поглинув все місто заразом і їх. Статуетка у її руці перетворилася на крижаний лід. Раптом вона відчула як щось тепле торкнулася її замерзлих пальців. Цей приємний дотик переконав її у протилежному.

Нарешті білий колір повністю розтанув. Перед нею знову з’явилося добродушне обличчя. Ніка міцно пригорнула до себе Джеліоса, наче він міг зникнути разом з тим світлом. Всередині вирувала нестримна радість та безмежне відчуття тріумфу. Вони спромоглися перебороти страх, зуміли дійти до переможного кінця.

– Нам вдалося? – з відвертим сумнівом спитався він. Невже він не бачив, що колона Сонця безпечно виблискувала сяйвом, а Пеліон був врятований? Це ж було очевидно.

– Так! Тепер ми завжди будемо разом. – Ніка обережно торкнулася руками його усміхненого лиця. Зненацька якесь погане передчуття зародилося у її свідомості. Щось було не так. Його примружені блакитні очі стали скляними та віддзеркалювали порожнечу.

– Я маю тобі дещо сказати. – його голос був доволі м’яким, проте не зміг приховати тривожні нотки.

– Ти втратив зір. – у відчаї видихнула Ніка, не в змозі стримати сліз. Вона знала, що траплялося з тими, хто сліпнув під час спалаху. – Ти бачиш лише темряву. Ні, ти не заслуговуєш на таке.

– Ніко, темряви ніколи немає там, де є світло. Ти – моє світло. Я не хотів бути у твоїх очах слабким та безпомічним. Прагнув врятувати тебе...

– Ти справжній герой.

– Ніякий я не герой, просто звичайна людина. Залишайся зі мною…

– Джеле, я ніколи тебе не покину. Стривай... Орен віддав мені ключа! – раптово згадала Ніка, всовуючи руку у кишеню, її пальці відразу намацали невеличкий флакон з прозорою рідиною. – Ось, випий це хутчіш. Сподіваюся, ще не пізно.

Вона швиденько влила йому у рот цю рідину. Джеліос закашлявся та заплющив очі. Очікування було таки нестерпним. Її погляд окинув площу. Кардек, найманці та Орен зникли, очевидно спалах відніс їх у свій час. Зенон також кудись подівся.

– Ви впоралися, недарма я поклав на вас цю вкрай важку місію. – пролунав низький незнайомий голос за її спиною.

Ніка озирнулася та побачила високого чоловіка з довгим чорним кудрявим волоссям та борідкою. Він наближався до неї швидкою, граційною ходою. Вона згадала, що вже бачила його раніше – у вежі Шепоту. Це безсумнівно був Кадем Пел. Той самий засновник Пеліону та визволитель Фердону.

– Ти якраз вчасно, татку. – піднявшись з бруківки, Латея підбігла до Кадема та повисла на його шиї.

– Татку? – здивовано вигукнув Максіон Тис, також наблизившись до них.

– Гадаю, настав час розповісти вам усім правду. – стишено промовив засновник Пеліону, схвильовано поглянувши на Джеліоса, що раптово відкрив очі та втупився у заціпеніле обличчя Ніки.

– Ти стала ще гарнішою.

– Ти можеш бачити! – аж занадто гучно крикнула вона, обійнявши його за плечі. – Це диво.