Слава ЗСУ!

Джеліос та Максіон розтяглися на підлозі в її кімнаті, їхні вирази облич були не менш спантеличені.

– Де ми? – Джеліос знервовано підвівся на ноги та роззирнувся. Його тіло напружилося, наче він опинився у ворожому лігві.

– Не може бути. – приголомшено вимовив Максіон, сівши на краю ліжка. – Не думав, що колись знову опинюся тут.

– Джеле, це моя кімната. – видихнула Ніка, виглядаючи у вікно. Вона не знала, як на все реагувати. З одного боку вона повернулася до своєї домівки, а з іншого – вони могли застрягти тут на невизначений термін.

– Що? Як таке могло статися?

– Ми здійснили перехід. Це все той камінь, він обпік мені шкіру! – Ніка скривилася, знімаючи з шиї ланцюжок. Очевидно, Зак та Кора перестаралися чи недооцінили можливості цього дивного каменю.

– Стривай, краще тримай цю річ при собі. Він може повернути нас назад. – порадив Максіон і Ніка неохоче залишила ланцюжок на шиї. Хоча вона відмітила, що це було набагато безпечніше за стрибок з дерева.

– Зак та Латея можуть бути в небезпеці. Ми повинні допомогти їм. – Джеліос почав метатися по кімнаті та обмацувати стіни, наче шукаючи якийсь містичний портал до Пеліону.

– Тут ми їм нічим не зарадимо. – сумно промовила Ніка, її погляд упав на металеву шкатулку, що стояла на столі. Зненацька, в голові промайнула ідея, від якої її серце закалатало у шаленому темпі. – Здається, я знаю що робити. Потрібно знайти одного старого чоловіка, він працює у подарунковій крамниці.

– Навіщо?

– Можливо, він зможе нам допомогти. Ходімо, поясню потім. Тепер нам слід непомітно вибратися з будинку. – Ніка вхопила шкатулку зі столу та вкинула її до чорної сумки. За дверима почулися чиїсь приглушені кроки.

– Ховайтеся. – запищала вона, вказуючи пальцем на шафу. Джеліос та Максіон хутко відчинили дверцята і впакувалися до старої шафи.

– Привіт, мамо. – якомога спокійніше проказала Ніка, видушивши з себе не досить переконливу посмішку. Її мати стояла на порозі у яскравому домашньому халаті та рожевих капцях, її втомлене обличчя сповнилося здивуванням та радістю водночас.

– Ніко, я не помітила, як ти прийшла. Просто почула голоси, та й вирішила перевірити… Ти сама?

– Так, це я…розмовляла по телефону. Я така рада тебе бачити. – Ніка кинулася в обійми матері.

– Ми не бачилися всього декілька днів. І ти частенько мені дзвонила.

– Дзвонила? – розгублено пробурмотіла вона, зминаючи пальці. В душі вона була дуже вдячна Діні, за її допомогу. – О, так. Але, я все-рівно рада тебе бачити. Наче, я взагалі була в іншому світі.

– Гаразд, не вигадуй. Що з твоїм одягом?

Ніка лише щойно помітила, що її футболка та джинси були дуже забруднені та пом’яті.

– Е-е… ми були на пікніку. Грали у м’яча… Я прийшла переодягнутися та й заодно відвідати вас. Батьки Діни ще не повернулися з відрядження, тому мені доведеться залишитися у неї ще на деякий час.

– Добре. Тільки не забудь привітатися з Лорою, вона дуже за тобою скучила. Їй не достатньо лише телефонних розмов.