Слава ЗСУ!

– Це найкоротша дорога до крамниці. У нас немає часу на прогулянку містом. – вона пришвидшила ходу, і хлопцям довелося її наздоганяти.

– Але, о цій порі там забагато людей. – помітно занепокоївся він, міцно стиснувши губи.

– Максе, тебе ніхто не впізнає. Просто ні з ким не розмовляй та не знімай кашкета.

Багацько дітлахів гасало поміж дерев та бавилося на дитячому майданчику. Раптом Ніка почула знайомий голос і заціпеніла від несподіванки. Борис Кірон прудко відхилявся від м’ячиків, яких в нього жбурляла радісна малеча.

– Я влучила в нього. – загорланила якась дівчинка у рожевому сарафанчику. І разом з лунким сміхом дітей на Бориса посипався град з кольорових м’ячиків.

– Не дайте йому втекти! – пролунав ще один знайомий голос. І Ніка впізнала свою подружку Діну Снігур, яка також цілила у Бориса м’ячик.

Ще якусь долю секунди Ніка вирішувала, що їм робити, проте було вже запізно. Діна та Борис встигли помітити їх.

– Ніка! – приголомшено крикнула Діна, підбігши та обійнявши подругу. – Що ви тут робите?

– Виникли деякі проблеми... – голосно видихнула Ніка, спостерігаючи як її подруга зашаріло витріщилася на Макса, наче перед нею стояв справжній привид.

Вона до останнього сподівалася, що Діна не зможе впізнати його.

– Не може бути. Це нереально.

– Так, нереально. – погодився Максіон, знімаючи кашкета.

Борис також округлив очі.

– Негайно надягни його назад. – суворо скомандувала Ніка, не знаючи як викрутитися з цієї ситуації.

– Біоне, ти анітрохи не змінився. – Джеліос міцно обійняв брата та поплескав його по спині, наче вони не бачилися цілу вічність. Їхні радісні обличчя, змусили Ніку розслабитися.

– Тут мене звуть Борис. – нагадав він, поправляючи квадратні окуляри, що сповзли йому на ніс.

– Пробач, забув. Я справді скучив за тобою. За твоїми недоречними жартами та завжди влучними розумними висловами.

– Джеле, що сталося? Чому ви тут? – стурбовано запитав Біон, пильно роззираючись довкола.

– Нам не слід привертати до себе увагу. – втрутилася Ніка. – Поговоримо пізніше.

– Гаразд, тоді зустрінемося сьогодні ввечері в моєму будинку. – сказав Борис, проводячи пальцями по чорному кучерявому волоссі.

– Ніка, я теж неодмінно прийду, бо хочу втямити що відбувається. – вимогливо заявила Діна, відкинувши червоного м’ячика, що прикотився до її ніг.

– Так, ви багато чого не знаєте. – підмітив Максіон. Діна приголомшено зойкнула, вона торкнулася його руки, аби пересвідчитися, що він був справжнім, а не якоюсь ілюзією. В її прищулених очах з’явився відвертий сумнів.

– Почуваюся експонатом у музеї. – зіронізував він та завмер з дивакуватою гримасою на обличчі, наче кам’яна статуя.

– До зустрічі. – поспіхом кинула Ніка, і вони подалися своєю дорогою.

Крамниця була порожньою, троє друзів пройшли вздовж стелажів та зупинилися біля дерев’яного прилавку, за яким сонно сидів старий чоловік. Він проникливо глянув на відвідувачів, його зморшкувате обличчя витягнулося від здивування.