Слава ЗСУ!

– Доброго дня, ви пам’ятаєте мене? Декілька місяців тому ви подарували мені цю річ. – відразу взявшись до справи, Ніка дістала з сумки металеву шкатулку з латинським написом.

– Так, звісно. Дівчинка, що зацікавилась незвичною картиною. – майже беззвучно пробурчав він. – Чим можу допомогти?

– Ми дещо шукаємо… – вона не знала, як краще висловитися, аби старий чоловік не сприйняв їх повними безумцями. – Те, що зображено на картині.

Ще хвилину власник щось ретельно обдумував, а потім роззирнувся і переконавшись, що крім них в крамниці не було жодної людини, мовчки звівся на ноги. Опершись на ціпка, він пошкандибав кудись за стелажі. Ніка не могла впоратися зі своїм нестерпним хвилюванням, що збільшувалося щомиті. Її пальці гучно тарабанили по дерев’яному прилавку.

Щойно старий повернувся з невеликою валізкою в руці, вона відчула як всередині все похололо. Здавалося, цього моменту вони очікували все життя. Зігнувши спину, він поставив її на прилавок перед здивованими друзями.

– Колись до моєї крамниці зайшов чоловік. Вже був вечір і я саме збирався зачинятися. Він поводився дивно та розмовляв надміру тихо, наче не бажав видавати свого справжнього голосу. Я не розгледів його обличчя, воно було прикрите чорним капелюхом. Він сказав, що потребує моєї допомоги. Спочатку я перелякався, але потім все таки погодився допомогти. Попри свій страх я мав довіру до того чоловіка.

Незнайомець вручив мені картину та валізку. Він промовив, що одного дня цією картиною хтось зацікавиться і я буду змушений віддати йому цю валізку. Минулого разу я гадав що помилився, обравши тебе. Але тепер мої сумніви розвіялися. Незнайомець пояснив мені, що у цій валізці знаходиться провідник, який допоможе врятувати ціле місто, що називається… – він замовчав та в очікуванні поглянув на сконфужену Ніку.

– Пеліон. – важко дихаючи, прошепотіла вона.

– Тепер я абсолютно впевнений. Ця річ чекала саме вас. – він обережно відкрив валізу та дістав срібну фігурку юнака.

– Неймовірно… Нам вдалося. – приголомшено вимовив Джел, не відводячи враженого погляду від статуетки.

– Лише той, хто прийме поразку зможе перемогти. – прохрипів старий, незважаючи на здивований погляд Ніки.

– Що це означає?

Старий лише стиснув плечима.

– Саме ці слова промовив той незнайомець і назавжди покинув крамницю. Так і не давши відповіді на мої запитання.

– Спасибі. Нам вже час. – сумно проказала Ніка, сховавши статуетку назад до валізки.

– Удачі. Бережіть себе. І завжди пам’ятайте: «In medias res» – на останок сказав старий чоловік.

– В суть речей.

– Саме так.

Вони наблизилися до будинку Бориса Кірона, все подвір’я було засаджене різноманітними квітами. Солодкі пахощі розносилися навсібіч.

Джеліос гучно постукав у двері, за якусь мить Борис з’явився на порозі.

– Чогось ви забарилися. – він провів друзів до вітальні, де на них чекала схвильована Діна. Ніка примітила, що в цій кімнаті майже нічого не змінилося, лише побільшало вазонів. Вона намагалася рухатися обережно та ні до чого не торкатися, аби знову не зачепитися за кактус.

Діна сиділа у кріслі, схрестивши руки на грудях, її щоки помітно побагровіли. Джеліос та Максіон примостилися на стільцях, що для них приготовив завбачливий Борис. Ніка втомлено сіла в інше крісло, все ще міцно притискаючи до себе валізу. Якесь дивне напруження повисло у повітрі. Борис турботливо приніс з кухні чотири чашки гарячого чаю та поставив на низький столик. Спочатку Максіон розповів їм про свою появу в Пеліоні, а потім відразу перейшов до послання та закінчив сьогоднішнім випадком зі старим власником крамниці. За весь цей час Борис та Діна не пропустили жодного його слова, їхні вирази облич були напрочуд збентежені та здивовані водночас. Ніка також захопилася розповіддю Макса, він був надзвичайно вправним та оповідачем. Не вдаючись до подробиць він цілком стисло та зрозуміло розповів про події минулих днів.