Слава ЗСУ!

Зенон промовчав, він вхопив статуетку та почав її розглядати зі всі сторін, наче переконуючись, що то не фальшивка.

– Де Латея? – гарячково повторив Максіон, метаючись по кімнаті. – Скажи, де вона.

– На жаль, їй цього не вдалося. – незворушно промовив Зенон, поставивши фігурку юнака на стіл.

– Що ти маєш на увазі? – Ніка не могла повірити його словам. Невже з Латеєю могло статися щось погане?

– Заспокойтеся, вона жива. Навряд чи вони заподіють їй якоїсь шкоди.

– Ті типи викрали Латею? – аж занадто голосно вигукнув Максіон.

– Так. Ми не можемо зрозуміти тільки одного. Чому вони не чіпали Зака? Він був абсолютно беззахисний, так би мовити, легкою здобиччю. Але вони попросту його проігнорували. Це повинно щось означати. – замислено оголосив Зенон, зупинивши погляд на тусклому торшері.

– Може, вони злякалися. – невдало висловила думку Ніка, змагаючись зі сном.

– Кого? Нашого Зака? – Максіон не втримався від сміху. – Очевидно їх налякала його надто блискуча посмішка. Сподіваюся, колись він відкриє нам свій секрет.

Ще деякий час Ніка слухала як Зенон та Максіон безглуздо сперечалися, її повіки ставали дедалі важчими. Думки закрутилися в голові, приємне відчуття безмежної легкості заполонило свідомість.

– Ти вже прокинулася? – радісно прошепотів Джеліос.

Ніка розплющила очі та посміхнулася, вгледівши перед собою його добродушне, сповнене неприхованої радості, обличчя.

– Здається… Хіба що ти мені снишся.

– Ні, це не сон. – він всадовився на стілець, поряд з її ліжком. Ніка пам’ятала, що засинала у вітальні, але тепер вони знаходилися у кімнаті, яку їй нещодавно виділили в цьому будинку.

– Як я тут опинилася?

Джеліос нахмурив брови.

– Це Зенон тебе переніс, я хотів і сам це зробити, але він сказав, що я вивихну собі іншу ногу, а тобі переламаю всі кістки. Тому я погодився. – аж занадто швидко випалив він, показуючи на перев’язану праву ногу.

Ніка потягнулась і вмостилася на краєчку ліжка.

– Нога ще болить? – співчутливо запитала вона.

– Аніскільки… ну, зовсім трохи... гаразд, болить. – щиро зізнався Джел під її вимогливим поглядом. – Зак говорить, що біль мине через декілька днів. Зрештою, це така дрібниця.

– Чомусь Зенон так не вважав. – нагадала вона, міцно стиснувши губи. Його розлючене обличчя спливло у її пам’яті.

– Ніка, ти знову переймаєшся поведінкою Зенона? Пора вже звикнути… Він завжди був таким обережним та завбачливим.

– Усе гаразд. – збрехала вона. Недовіра до Зенона Рейнола зростала щомиті. Він однозначно щось приховував, в цьому Ніка анітрохи не сумнівалася. Проте вона не мала ні найменшого наміру зізнаватися у цьому.

Джеліос повільно підвівся зі стільця та пошкутильгав до дверей.

– Спускайся донизу, нам потрібно вирішити, що робити далі. Максіон трохи знервований через Латею. Він зібрався відправитися на її пошуки.

Ніка голосно видихнула повітря, коли Джеліос зачинив за собою двері. Кімната наводила на неї безперервне відчуття розпачу. Вона поморщилася, від сонячного світла, що ринуло з вікна. Навіть тепле проміння сонця не спромоглося зробити цю кімнату більш затишною. Щось вельми гнітюче таїлося у її стінах. Ніка навіть мала на думці попросити Зака змінити їй кімнату, але боялася, що це принесе йому деякі незручності. А він і без цього був заклопотаний на повну. Зрештою їй довелося відмовитися від свого раптового задуму та змиритися з невиправною похмурістю цієї кімнати. Ніка відчинила вікно, давши можливість свіжому повітрю заповнити приміщення. Її не покидало відчуття, що саме Аврея жила у цій кімнаті та спала на цьому старому ліжку. Аби остаточно розвіяти свої сумніви вона почала нишпорити у дубовому комоді. На жаль, її спонтанне дослідження не дало бажаного результату, тому Ніка рішуче перейшла до шафи. Проте і тут вона зазнала невдачі.