Слава ЗСУ!

Максіон приголомшено роззявив рота, він точно не очікував побачити її тут.

– Що ти тут робиш? – задихаючись, прохрипів він.

– Тебе рятую! Віддай статуетку.

– Тікай звідси негайно, ти все зіпсуєш. – нажахано викрикнув він, відсахуючись від неї.

Ніка зробила декілька кроків назад.

– Ти повний бовдур. – вона обернулася, щоб поглянути на стіну, за якою ховався Джеліос.

– Стій, вже пізно. – нажахано викрикнув Максіон.

Дві високі постаті вийшли з білої вежі та направилися до них. Ніка відчула як похололи її руки. Здавалося, все тіло перетворювалося на крижину. Відстань між ними зменшувалася щосекунди. Максіон помітно нервував, проте не зрушив ані кроку, наче його ноги приросли до землі.

Нарешті, Ніка змогла угледіти незворушні обличчя тих двох чоловіків, що спинилися навпроти них. Один з них був блондином, а інший мав розтріпане каштанове волосся. Їхній одяг був дещо дивний, наче вони прибули з іншого часу.

Блондин у чорній сорочці промовив рівним голосом, сповненого гіпнотичних ноток.

– Нам потрібна статуетка.

– Де Латея? – Максіон, роззирнувся довкола.

– Дівчина у вежі, на верхньому рівні. – цей голос змусив Ніку здригнутися.

– Ні, не віддавай. – загорлала вона коли Максіон протягнув їм коробку. Далі все відбулося дуже швидко. Її руки схопили коробку з одного боку, а руки блондина – з іншого.

– Ніка! – крики Джеліоса, прокотилися по руїнах, та здавалося, пройняли все навколо. Він шкутильгав прямісінько до них, обличчя Максіона витягнулося ще більше. Неочікуваним ударом Ніка вибила коробку з рук блондина. Статуетка вилетіла назовні та прокотилася на землі.

– Орене! – вигукнув чоловік з каштановим волоссям, скочивши за статуеткою, проте спритна Ніка зуміла його випередити. За якусь долю секунди вона усвідомила, що тримає у руці зовсім іншу статуетку, а не ту, що належала Кадему Пеллу. То була срібна фігурка дівчини, що тримала у руці якийсь дивний музичний інструмент, схожий на скрипку. Скориставшись розгубленістю Ніки світловолосий Орен вихватив статуетку.

– Ніка, ти жива? – захеканий Джеліос затулив її собою та схилився на одне коліно.

– Що ви мені підсунули? – люто закричав Орен. – Це якийсь непотріб.

– Звісно, чи ви сподівалися, що ми віддамо вам справжню статуетку? – до всіх долинув знайомий, надміру впевнений голос. Ніка, не могла збагнути, як Зенону вдалося з’явитися так непомітно. Він наблизився до Максіона і став з ним пліч опліч, навіть не поглянувши на сконфуженого Джела.

Блондин злісно жбурнув фальшиву статуетку об напівзруйновану стіну та хижо перекосивши обличчя, закотив рукав. На його зап’ясті зблиснув квадратний браслет.

– Падайте вниз! – прокричав Зенон, хутко кинувшись на озвірілого Орена. Проте його відразу відкинуло якоюсь невидимою хвилею. Вдарившись об стіну, він хутко підвівся і знову побіг на супротивника. Проте і цього разу Зенона підкинуло у повітря і перевернувшись декілька разів, він гепнувся на землю.

Під огидливий сміх чоловіка з каштановим волоссям, Орен спрямував руку на спантеличеного Максіона, і той прокотившись, вдарився об величезну кам’яну брилу. На його зіщуленому обличчі з’явилася кров.