Слава ЗСУ!

– Ні! – Джеліос злякано обійняв Ніку, намагаючись захистити її від невидимої атаки, проте це не спрацювало й наступної миті вони обоє зірвалися з місця та відлетіли на кілька метрів. Боляче вдарившись об якийсь камінь, Ніка відчула, як завібрувала її рука, наче по ній пройшовся електричний струм. Старий годинник, який вона знайшла під ліжком, спалахнув зеленим сяйвом.

– Що це? – запитав Джеліос, знесилено скорчившись на землі.

– Не знаю. – Ніка відповзла вперед та інтуїтивно спрямувала руку на Орена. Потім сталося щось неочікуване. Двоє чоловіків крутнулися навколо себе та втратили рівновагу. Орен злякано крикнув, і наче від дужого удару, повалився на землю. Інший, з незвичною легкістю злетів вгору та зі всього маху гепнувся об стіну.

Зенон квапливо підскочив до лежачого Джела та зиркнув на нього з неприхованим докором.

– Вони тікають. – схвильовано крикнула Ніка, спостерігаючи, як ті двоє забігли до вежі.

– Пробач, що не послухав тебе. – крізь зуби процідив Джеліос, скривившись від болю.

– Поговоримо про це пізніше. Максіоне, забери їх звідси. – скомандував він наостанок, кинувшись навздогін.

– Ні, я нікуди не піду. – спантеличено вигукнула Ніка, коли Макс допомагав Джелу звестися на ноги. Щось манило її до вежі та примушувало діяти. Відвага наповняла її зсередини та, здавалося, просочилася у кожну клітинку її тіла. Страх повністю розчинився у хвилі нових відчуттів та щирому бажанні допомогти. Цей дивний годинник мав на неї якийсь дивний та незбагнений вплив. Він, наче, випромінював потужну енергію та був джерелом безмежної віри у перемогу.

– Вони ледве не повбивали нас. А ти хочеш залишитися тут? – суворо гаркнув Максіон, закинувши руку Джела собі на плече.

– Як же Латея? – її здивувало, що він вже не переймався долею цієї дівчини.

– Зенон подбає про неї. Це був наш план, доки ви його не зіпсували. Все як завжди. – прохрипів він у відповідь.

– Я можу допомогти! Я хочу все виправити… – Ніка притисла до себе руку з годинником та з усіх сил помчалася до вежі. Яскраве сонце засліплювало очі, нарешті вона дісталася вхідного отвору. Всередині пахло сирістю, грубезні кам’яні стіни були вкриті пліснявою. Через невеличкі круглі вікна та тріщини у стінах, проникали сонячні промені та розсіювали похмуру напівтемряву. Ніка попрямувала гвинтовими східцями, що вели на верхній рівень. Навкруги панувала абсолютна тиша. Не було чути жодного звуку боротьби, здавалося, нога людини не ступала сюди вже декілька сторіч.

– Зеноне… – мляво пробурмотіла Ніка, прислухаючись до власних кроків. Проте тиша продовжувала навіювати моторошне відчуття. Пройшовши ще кілька рівнів, вона побачила перед собою високу постать. Серце ледь не вистрибнуло з грудей. Ніка притислася до стіни, намагаючись втримати рівновагу.

– Я не заподію тобі зла. – пролунав гіпнотичний низький голос.

То був чоловік років сорока з довгим кучерявим волоссям чорного кольору. З його перенапруженого лиця не сходила втома, а карі очі, були наповнені безкінечним смутком.

– Хто ви? – запитала Ніка, розглядаючи його довгий чудернацький плащ.

– Я нічого не можу вдіяти. Усі мої спроби зазнали невдачі. – розпачливо проказав він, ігноруючи її запитання. – Тепер ви моя остання надія. Врятуйте Пеліон.