Слава ЗСУ!

– Не може бути… – вона завмерла з роззявленим ротом. Думка, про те, що перед нею стоїть справжній засновник Пеліону, привела її в повне потрясіння. – Ви Кадем Пел?

– Зараз, я лише тінь у твоїй голові. Прислухайся до своїх думок, вони вкажуть тобі шлях.

– Ні, Кадем Пел помер. У Пеліоні є його могила. – спантеличено вигукнула вона, ще міцніше притиснувшись до холодної стіни.

– Це всього на всього красиві легенди. Ніхто не знає правди. Усі живуть ілюзією. Саме тому я обрав вас. Ви можете змінити все. Не дайте Пеліону загинути. – його шепіт наповнив тишу, і, здавалося, був невід’ємною її частиною.

– Це ви передали Максу послання. Ви звалили на наші плечі цей величезний тягар. – в розпачі Ніка заплющила очі та затулила обличчя руками.

– Ви створите нову історію. Не опирайтеся своїй долі. Дороги назад вже немає. З часом ви змиритися з таким станом речей. У майбутньому на вас чекає багато подвигів та величних справ. Тепер розплющ очі та біжи на верхній рівень. Мерщій!

Ніка сполохано розімкнула повіки та узріла недалеко від себе білявого Орена з витягнутою рукою. За долю секунди її відкинуло на східці. Різкий біль спалахнув у правому боці. Наручний годинник знову завібрував та замерехтів зеленим світлом. Витерши долонею обличчя, Ніка спрямувала руку в бік розлюченого Орена. Але той зумів відхилитися від невидимої атаки.

Зціпивши зуби, вона звелася на ноги та почала видиратися нагору. Нарешті Ніка дісталася верхнього рівня. Це було невелике приміщення з напівзруйнованими колонами та маленькими віконцями, в одній зі стін був великий пролом. Вона заповзла за одну з колон, її дихання було занадто гучним та знервованим.

– Я знаю, що ти тут. – вдоволено проказав Орен, на його вустах з’явилася зловісна посмішка. – Твій час минає. Пеліон буде знищений, ми знайдемо спосіб спинити вас.

– Можете на це не розраховувати! – викрикнула Ніка та навіть не помітила як опинилася на його спині. Її руки міцно стисли його голову. Проте Орен з легкістю зіштовхнув її на кам’яну підлогу. Він витягнув руку з блискучим браслетом і Ніку відкинуло до проламаної стіни. З гучним вереском вона зірвалася вниз, проте встигла вхопитися руками за дерев’яну балку, що стирчала з кам’яної брили. З верхнього рівня долинув якийсь шум. Ніка спробувала викарабкатися у проламану стіну, проте їй забракло сили. Не тямлячись від жаху, вона знову заверещала.

– Тримайся! – Зенон вхопив її спітнілу руку та допоміг вибратися з пролому.

Важко дихаючи та судомно здригаючись, Ніка притулилася до колони.

– Все гаразд. Ти в безпеці. – лагідно промовив він, протерши рукою її забруднене обличчя.

– Латея?

– Так, це я. – усміхнулася темноволоса дівчина. – Не хвилюйся за мене. Ми побачили як ти вилетіла у ту дірку в стіні. Це просто щастя, що ти… – вона ледве стримувала сльози.

– Ніко, пробач, що дозволив цьому статися.

– Спасибі, що врятував мене. Якби ви спізнилися хоч на мить, для мене все закінчилося б набагато раніше. – прохрипіла вона, дивлячись на свої подерті джинси.

– Ти справді його бачила? – у захваті вигукнула Даная, коли Ніка розповіла усе, що з нею трапилося у вежі.