Слава ЗСУ!

Джел мовчки кивнув.

– Але як? Я ж відвідувала Пеліон лише уві сні. – запитала Ніка.

– Ми знайшли інший спосіб, він трохи ризикований, але зрештою дуже дієвий. – загадково мовив він і знову зиркнув на Діну. – Пробач, Діна. Але не цього разу. Колись ми влаштуємо і тобі мандрівку до Пеліону.

– Розумію. – сумно зітхнула вона. – Ловлю на слові.

– Як ми збираємося потрапити до Пеліону? – поцікавилася Ніка, схрестивши руки на грудях.

– Нам знадобиться висота. Думаю, те дерево є цілком підходящим. – Джеліос рішуче вказав на високе дерево з товстим гіллям, яке росло обабіч парку. Він обхопив пальцями чорний камінь, що висів в Ніки на шиї і стиснув його в долоні. – Сподіваюся Зак не помилився. Всі троє підійшли до дерева. На щастя, навколо не виявилося жодної людини, бо всі юрмилися на дитячому майданчику.

– Лізь якнайвище. – скомандував він.

– ЩО? – Ніка гадала, що неправильно зрозуміла його слова. Діна округлила очі.

– Все вірно. Ми підрахували, що перехід для тебе можливий під час вільного падіння. Тобто свою роль тут зіграє сила тяжіння, а камінь теж посприяє твоєму поверненню до нашого світу. А я можу щезнути будь-коли, мені лише варто прокинутися. – хутко пояснив Джеліос під її прискіпливим поглядом. – Тільки не барися.

Пронизана страхом, Ніка взялася лізти нагору. Джеліос стояв внизу і підбадьорював її словами. Діна тихенько зойкала і примружувала очі.

Ніка відчувала, як тремтять її коліна, а пульс занадто гучно тарабанив у скронях. Висота вже була достатньою, а гілки – тонкими. Нарешті Джеліос подав знак рукою і Ніка якомога міцніше притиснулася до стовбура, намагаючись злитися з ним в одне ціле.

– Якщо я переламаю собі ноги …

– Не бійся, в разі чого, я спробую тебе спіймати. – посміхнувся Джел, але страху в його блакитних очах лише прибавилося. – Стрибай.

– Ні… я не можу. Тут занадто високо.

– Отож бо. Стрибай.

Зненацька Ніка почула, як під нею тріснула гілка. Вереск, що вирвався з її вуст змішався з пронизливим криком Діни. За якусь мить, вона вже падала вниз, прямісінько на Джеліоса, що стояв з роззявленим ротом. До зіткнення лишалося менше секунди. Перед очима все розпливлося і вона втратила лік часу. Крик Діни все тихшав і тихшав, поки взагалі не розтанув у повній тиші. Думки також щезали, на їхнє місце приходив якийсь порожній холод…

– Заку, ти впевнений, що з нею все гаразд? – в її свідомість увірвався доволі знайомий голос.

– Ну, так… здається. Почекай ще трохи. Невдовзі вона прийде до тями.

– Ти говорив це і минулого разу, коли вона надихалася тих злощасних парфумів. – голос прозвучав вже більш суворо.

Ніка прокашлялася, коли по її щоці щось легенько ляснуло.

– Що я казав! – зрадів інший голос.

Розплющивши очі, вона побачила перед собою худорляве довге обличчя з гострим підборіддям та яскраві білі зуби.

– Де я? – вона зовсім не очікувала, що її голос виявиться таким слабким – майже беззвучним.