Слава ЗСУ!

Орен здійняв над Нікою руку з браслетом.

– Кардеку, попіклуйся про хлопця. – звелів він своєму спільнику.

– Прощавай, Пеліон більше ніколи не захистить тебе.

– Стійте! – верескнула вона. – Якщо я погоджуся, ви відпустите Тідея?

– Звісно, я дозволю йому піти, але після того як ти знищиш статуетки. – вдоволено промовив Орен, провівши пальцем по підборідді.

– Якщо знищити статуетки, то спалах уб’є всіх жителів.

– Так, зате справедливість буде відновлено. – погодився він. До того ж я дам тобі шанс вижити. Ти зможеш піти разом з нами та уникнути трагічної долі всіх пеліонців.

– В такому разі я краще виберу смерть! – аж занадто голосно гукнула вона, щосили штовхнувши його у живіт. Орен явно не очікував такого повороту подій, він хитнувся вправо та втративши рівновагу, упав додолу. Ніка зірвала браслет з його руки та жбурнула об стіну. – Біжи! – гучно загорлала вона Тідею, той не роздумуючи здійнявся на ноги та чкурнув до отвору. Ніка побігла слідом.

Напарник Орена кинувся за ними. Тунель був наповнений темрявою та вогкістю. Вона мчалась навмання.

– Тідею, ти де? – прошепотіла Ніка, проте від хлопця не лишилося й сліду. Він, наче розтанув у повітрі.

Світло та голоси наближалися, вона сховалася у якомусь вузькому проході. Її дихання було занадто знервованим. Раптом Ніка відчула, як щось торкнулося її спини. Всередині все похололо від жаху. Здавалося, її серце спинилося на мить, а потім знову забилося у шаленому темпі.

– Тихо, не треба, щоб вони нас почули. – прошепотів Зенон Рейнол. – Не ворушися.

– Що ти тут робиш? – її подиву не було меж. Звідки він міг дізнатися про ці підземні тунелі? Навряд чи він опинився тут випадково.

– Тебе рятую. – буркнув він. – Вони йдуть. Пригнися!

Вони швидко нахилилися і дуже вчасно це зробили, адже саме в ту мить світло проминуло повз них та занурилося в інший коридор.

– Ти дієш з ними заодно? – вона не бачила його обличчя, але відчувала його уривчасте дихання.

– Не верзи дурниць. Я стежив за тобою. Наче знав, що знову втрапиш у якусь халепу. Для тебе це вже звична справа.

– Я більше нікому не вірю. Відпусти мене.

Ніка відштовхнула його від себе та направилася коридором. Ноги постійно зачіплялися за дрібне каміння, проте вона навіть й не думала сповільнювати ходу.

– Не дозволяй їм впливати на твій мозок. Вони прагнуть налаштувати тебе проти нас. Куди ж ти йдеш? Ти навіть не знаєш де вихід.

– А ти знаєш?

– Точно не в той бік. Ходімо назад! – з впевненістю промовив він.

– Ні, я мушу знайти Тідея. Він десь неподалік... – проказала Ніка і побігла вперед.

– Стій! – його схвильований голос пронизав темряву. Проте Ніку це не спинило. Вона рухалася навпомацки, раптом попереду з’явився стрімкий спуск. Ніка не втримала рівновагу та скотилася донизу. Спробувала підвестися, проте різкий біль у нозі завадив їй це зробити. Вона схлипнула та затулила обличчя руками.