Слава ЗСУ!

– Я навідаю Латею, хочу ще раз вибачитися за вчорашнє. – пробурмотіла Ніка, відірвавшись від стіни.

– Не варто. Вона нездужає. – голосно та з помітною настороженістю відмітив Зенон.

– Що трапилося? – занепокоєний тон Максіона, змусив її відчути хвилювання. Ніка міцно стиснула пальці, намагаючись уявити бліде обличчя Латеї.

– Нічого серйозного. Не зволікайте, ми вирушаємо прямо зараз. Заку ти знаєш, що робити. – він швидко перевів тему, вказуючи на годинник.

Вони йшли головною вулицею під засліплюючим світлом, що відбивалося від золотавих покрівель. Ніка намагалася не дивитися в щасливі, але й подекуди зажурені обличчя перехожих пеліонців, щоб уникнути того гнітючого відчуття, що з’являлося всередині та, здавалося просочувалося, у саме серце. Даная легкою ходою крокувала по блискучій бруківці, тримаючи Зенона за руку. Максіон та Джеліос мовчки йшли обабіч Ніки.

Вони звернули до вузького провулку. Ніка протиснулася поміж двома кам’яними стінами, від яких линув ледь помітний холод. Проте вона зуміла переконати себе що то був лише звичайний протяг, характерний для подібних місць. Даная захекано човгала за Зеноном, який уже пришвидшив ходу. Нарешті вони вийшли з провулку та опинилися на невеликій місцині поміж двома будинками.

– Де ми? – Даная стиснула пальцями коричневу спідницю та озирнулася довкола.

– Я з’ясував, що до підземелля існує кілька входів. Це очевидно один із них. – відмітив Зенон, розглядаючи папірець з незрозумілими лініями. – Погляньте туди! – він вказав на великий металевий квадратний люк, на якому незрозумілі позначки сплелись у єдине химерне зображення.

– І що далі? Як відсунути цей масивний шматок металу? – невдоволено буркнув Максіон.

– Стривайте. Залишайтеся на своїх місцях. – він швиденько підійшов до люку та притулив руку до його поверхні. Раптом до всіх долинув скрипучий звук, коли металева покривка з надзвичайною легкістю від’їхала вбік.

– Як тобі це вдалося? – вражено вигукнула Даная роззявивши рота.

– Я просто доторкнувся поверхні люка, от і все. – знизав плечима Зенон, спускаючись в отвір. – Тут цілком безпечно.

Даная безстрашно подалася слідом. Ніка завмерла, намагаючись придушити погане передчуття, що поступово поширювалося всередині.

– Ти не повинна йти туди. – зауважив Джеліос, оглядаючи її напружене обличчя.

– Все гаразд. Я просто замислилася.

– В тебе залишилися погані спогади про це місце. Буде краще якщо ти зачекаєш на поверхні.

– Цього разу все буде по-іншому. Ходімо. – Ніка вдихнула на повні груди та хутко спустилася до отвору. Холодний протяг повіяв їй в зіщулене обличчя. Кам’яні сходи були занадто стрімкими, тому вона трималася руками за шорстку стіну. Яскраве світло ліхтаря, який тримав Зенон, освітило довгий тунель, що вів глибоко під землю. Чим нижче вони спускалися, тим холоднішим ставало повітря. Кожен крок наближав їх до бажаної цілі. Нарешті попереду з’явився відкритий простір. Ніка не могла впізнати цього місця. Очевидно минулого разу вона опинилася в іншій частині підземелля.

– Я не бачу жодних написів на стінах. Можливо, ми обрали хибний шлях. – проказав Максіон, роззираючись довкола.