Слава ЗСУ!

– Анеку, ми маємо перевагу на своєму боці. Так би мовити таємну зброю.

– Про що ти?

Темноволосий чоловік вказав на дверний отвір, у якому з’явилася чиясь висока постать.

Ніка заклякла від несподіванки, коли угледіла обличчя новоприбулого. То був Орен. Повільною і досить впевненою ходою він наблизився до столу.

– Оце і є твій план? Довірити нашу долю цьому злочинцеві?

– Він найкращий. Це ж Орен Трейк.

– Так, слава про його вчинки дійшла і до нас. Це правда, що Вас розшукують у двохсот двадцяти містах? – спитався інший з довгим чорним волоссям.

Орен посміхнувся своєю звичною посмішкою, яка була наповнена неприхованою гордістю.

– Лише у двохсот дев’ятнадцяти. У Калідоні ув\'язнили якогось невдаху-злочинця, гадаючи, що то був я.

– Як просувається твоя робота?

– Я наблизився до цілі. Мені знадобиться ще трохи часу.

– Ми більше не можемо чекати. Наш Квартет втрачає свій вплив. Ти знаєш, що трапиться,якщо ти не впораєшся з цим завданням. – аж занадто погрозливо просичав низький чоловік у кріслі, облизавши свої бліді губи.

Орен вмовк на мить та опустив очі додолу.

– Я впораюся. Можете не сумніватися в тому. – в його голосі відбилося ледь помітне хвилювання, яке потім відразу щезло. Ніка відчула, як прискорилося її серцебиття. Невже Орен міг чогось боятися?

– Стривай, він що сказав «Квартет»? – аж занадто здивовано прошепотів Джеліос.

– Так.

– Що все це означає?

– Й гадки не маю.

Ніка дивилася як Орен покинув залу, її серце міцно стиснулося. Незрозуміла жалість просочилася до її свідомості.

– Ти певен, що хлопець не почне вести подвійну гру? Таких, як він не можна тримати під контролем. Він може стати нашою загрозою.

– Цього ніколи не трапиться. – зареготав темноволосий чоловік. – У мене є вагомий козир щодо нього, який я поки що буду тримати у секреті. Скажімо так: я знайшов його слабке місце.

Четверо чоловіків піднялося зі столу та зникли у дверному отворі.

– Ходімо, настав час і нам забратися звідси. – проказав Джеліос. Вони швидко прошмигнули у двері, перед тим як ті з гуркотом зачинилися.

Невдовзі підземний тунель вивів їх на поверхню. Надто яскраве сонячне проміння оповило їхній зір. Примруживши очі Ніка відразу збагнула, що то був не Пеліон. Змінилося геть усе. Замість вишуканої золотавої бруківки, вулиці були вимощені сірим жорстким камінням. Старі облуплені будинки, скидалися на жахливих примар, що були оточені напіввсохлими деревами з оголеними гілками, які наче пазурі намагалися дістати когось із перехожих.

– Потрібно дізнатися більше про це місце. – прошепотів Джеліос, тримаючи Ніку за руку.

– Мені тут не подобається... Чому всі так витріщаються на нас?

– Гадаю, ми не схожі на тутешніх.