Слава ЗСУ!

– Неодмінно. – пообіцяла Ніка.

Вони вийшли на порожню вулицю. Стіни величезних старих будинків покрилися помітними тріщинами. Металеві брами заіржавіли та заросли зусібіч травою. Майже біля кожної споруди були хаотично розміщені високі скульптури фантастичних істот, подібних до тих, що знаходилися у круглій залі. Хоча яскраві промені сонця освічували вулицю, Ніці усе довкола здавалося похмурим, наче радість та сміх давно покинули це місце, натомість прийшла безкінечна сірість. Нарешті вони зупинилися перед старим маєтком.

– Ми прийшли. – озвався Рен, штовхнувши громіздку залізну браму, яка відразу відчинилася.

– Чому ми не зустріли тут жодної людини? – голос Джеліоса прозвучав аж занадто здивовано.

– Більшість жителів уникають цієї частини міста. Ходять чутки, що тут безслідно зникають люди. Не переймайтеся, то лише звичайні байки.

– Будемо сподіватися. – недовірливо прохрипів Джеліос Кіферон.

Дорога до величезного маєтку, що нагадував Ніці химерний замок зі старої казки, де зазвичай мешкають злі чаклуни, пролягала через висохлий не менш страхітливий сад, де кожне вичахле дерево, скидалося на кремезну потвору. Здавалося, хтось зумисне створив такий краєвид, аби відлякувати непроханих гостей.

Малий Рен був абсолютно спокійний, впевненою ходою він йшов попереду, час від часу поглядаючи на заціпенілі обличчя своїх попутників. Їхні лункі кроки пронизували напружену тишу, що панувала довкола. Нарешті вони дісталися високих дерев’яних дверей, по яких Рен відразу затарабанив кулаком. Десь зсередини до них долинув гучний скрегіт. Через декілька секунд на порозі з’явилася худорлява жінка середнього віку з проникливими зеленими очима та розкуйовдженим волоссям. Її довга сіра сукня надто обтягувала її тонку талію та помітно сковувала рухи.

– Сьогодні сірий день, Алкмено. – промовив хлопчик, злегка кивнувши головою.

– Найсіріший. – відповіла жінка, витягнувши бліді губи у кривій посмішці.

Таке привітання видалося Ніці надто дивним, адже як не як яскраве сонячне проміння засліплювало їй очі. Хоча за їхніми словами могло критися щось зовсім інше, аніж погода. Рен квапливо зайшов всередину, Ніка та Джеліос також переступили поріг. Вони опинилися у просторій залі з кількома столиками, за якими зібралися люди. Велика металева люстра у готичному стилі звисала зі стелі. Рен швиденько вмостився за одним зі столиків та окинув поглядом всіх присутніх.

– Де ми? – поцікавився Джеліос, недовірливо роззираючись довкола.

– Ми у потрібному місці. – загадково посміхнувся Рен, коли до них наблизилися темноволоса дівчина з тацею в руках. Вона поставила на їхній столик три чашки з якимсь темним напоєм.

– Що це? – Ніка поморщилася від неприємного запаху, який доносився з чашок.

– Пийте маленькими ковтками, це допоможе вам розслабитися.

Джеліос неохоче ковтнув тої рідини та голосно кашлянув.

– О, так зі всіма буває вперше. – тепер Рен очікував, коли Ніка зробить свій ковток. Набравшись сміливості, вона піднесла чашку до рота. Холодна рідина торкнулася її гарячих губ . За мить її напружене горло почало страшенно пекти, стало важко дихати.