Слава ЗСУ!

– Сподіваюся це допоможе нам повернутися. – з надією промовила Ніка, міцно стиснувши пальцями чорний камінець.

– Це справжнє безглуздя. Ви не зможете пройти повз охоронців, вони відразу схоплять вас та арештують. – заперечив старий, явно не вдоволений цією ідеєю.

– Архоне, до Білої Вежі існує підземний шлях. Ти чудово про це знаєш. Ми скористаємося ним.

– Ризик надто великий. Охоронці можуть виявити нас.

– Ми повинні спробувати.

– Гаразд. Я покажу вам вхід, проте не зможу провести вас. Я вже старий для цього.

– Це зроблю я. – відчайдушно висловив Рен.

– Ні, Рене. – запротестувала Ніка. – Ти вже й так багато допоміг нам. Ми вдячні тобі за все. Я не дозволю тобі наражатися на небезпеку.

– Я щодня ризикую життям. Вважайте, що це моє покликання. Я прагну довершити це діло до кінця.

– У тебе сміливе серце. Ти станеш справжнім борцем, таким як твій батько. – з помітним блиском в очах, відмітив Архон. – Потрібно обговорити наш план дій. Тут надто людно для цього. Проведи їх наверх, нехай виберуть собі кімнату. Ми розпочнемо на світанку.

Ніка та Джеліос піднялися зі столу та попрямували за хлопчиком. Раптом чиїсь холодні пальці вчепилися їй у плече. На обличчі низького чоловіка в чорному капелюсі з’явилася зловісна посмішка.

– Чув вам потрібно проникнути у Білу Вежу. За цілком доступну плату, я надаю подібні послуги. Цілковита безпека гарантована. – зі свистячим звуком прохрипів він.

– Спасибі, проте нам не знадобляться ваші послуги. – холодно відповіла Ніка, різко відступивши вбік.

– Шкода, що таку милу дівчину віддадуть під арешт. Ще ніхто не зумів повернутися звідти...

– Не втручайся у наші справи, Дант. Ми знаємо, що ти за людина. – сміливо втрутився хлопчик.

– Колись я і до тебе доберуся, малявко. – погрозливо кинув чоловік у капелюсі.

– Не тіш себе марними сподіваннями. – театрально посміхнувся Рен та рушив собі далі. Вони піднялися широкими сходами на другий поверх та опинилися у довгому коридорі. На обшарпаних стінах висіли старі картини, а на підлозі був розстелений потертий коричневий килим.

– Сюди! Гадаю, ця кімнатка підійде. – гукнув Рен, відкривши дерев’яні двері.

– Нічого собі! – у захваті промовила Ніка, оглядаючи просторе приміщення. Мереживні багрові штори прикрашали два великих вікна, біля стіни стояв широкий диван, на який вже вмостився Джеліос, а біля іншої стіни знаходився камін, який можна було назвати справжнім витвором мистецтва.

– Ви всі тут живете? – поцікавився Джеліос.

– Можу сказати лише те, що це наш найкращий сховок. Колись тут мешкали найбагатші родини, проте Квартет винищив їх усіх, адже вважав їх реальною загрозою своїй владі.

– Спасибі тобі, Рене. Ти дуже хоробрий...

– Ще рано дякувати. Побачимося на світанку. Потрібно ще дещо владнати. – хлопчик розпрямив пальцями скуйовджене темне волосся та покинув кімнату.

– Ніко, те що ми затіяли є вкрай небезпечним. Цей ризик не є виправданим. Я до сих пір не розумію, чому нам потрібно проникнути у вежу.