Слава ЗСУ!

— Два кучерики: чорного волосся матері і білявого дочки!

Валерія показала рудіарієві два сплетені кучерики всередині медальйона.

Спартак схопив його і поцілував. Валерія теж поцілувала медальйон, закрила його і наділа ланцюжок на шию Спартака.

Носи його під панциром, під тунікою, просто на грудях.

Раптом брязкіт зброї і крики біля будинку долетіли до кімнати, де були Спартак і Валерія. Вони принишкли, затримавши подих, прислухалися.

— Ми не відчинимо двері таким розбійникам, як ви! — кричав хтось дужим голосом з поганою латинською вимовою.

— Тоді ми вас підпалимо! — погрожували зовні.

— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — гукнув перший. — Ми вас закидаємо стрілами.

— Що там сталося? — стривожено спитала Валерія і підняла на Спартака перелякані очі.

— Мабуть, стала відомою моя присутність тут, — відповів фракієць, вириваючись з обіймів Валерії.

— Не виходь... не рухайся... пожалій мене!.. — задихаючись від переляку, скрикнула жінка і ще міцніше обняла Спартака. Її перекошене від жаху обличчя пополотніло.

— Невже ти хочеш, щоб я живим потрапив до рук ворогів? — тихо, але твердо мовив вождь гладіаторів. — Чи ти хочеш бачити мене розіп’ятим на хресті?!

— О ні!.. Ні!.. Присягаюся всіма богами пекла! — вжахнулася Валерія.

Рішучим рухом маленької білої руки вона вихопила з піхов важкий іспанський меч і подала гладіаторові, промовляючи глухим голосом, якому намагалася надати твердості:

— Врятуйся, якщо зможеш... а якщо мусиш загинути, то вмирай лицем до ворога і з мечем у руці!

Спартак схопив меч.

— Спартак, прощай! — тремтячим голосом сказала нещасна жінка.

— Прощай! — відповів він, стискаючи її в обіймах. Цієї миті хтось постукав у двері, в які Спартак збирався вийти. Він обернувся і прислухався: галас назовні вщух. У двері знову постукали, і почувся чоловічий голос:

— П’ятдесят кінних воїнів... сюди... з’явилися, — тремтячи і заїкаючись, пробелькотів старий управитель (а це був саме він), виряченими очима оглядаючи Спартака, — і кажуть... щоб їм повернули їхнього вождя... і запевняють, що ти... Спартак.

Спартак поцілував безсило повислу руку Валерії, довгим поцілунком припав до її чола і швидко вийшов з кімнати.

В одну мить дійшов він до майданчика, перед яким стояли п’ятдесят спішених вершників, тримаючи коней за повіддя.

— Ну?.. — суворо запитав Спартак. — Чого ви тут? Що ви тут робите?

— З наказу Мамілія, — відповів декуріон, який командував цим загоном, — ми віддалік їхали за тобою, боялися, що...

— По конях! — скомандував Спартак.

П’ятдесят бійців, ухопившись за гриви коней, миттю скочили їм на спини, покриті простими темно-синіми чапраками.

Кілька рабів, які ще залишались у віллі через старість, перелякано товпилися біля входу зі смолоскипами в руках.

— Приведіть мого коня! — наказав їм Спартак.

Троє чи четверо старих поквапливо побігли до стайні,

вивели звідти вороного і підвели до Спартака. Він скочив на нього і, наблизившись до старого управителя, спитав його:

— Як звати твоїх синів?

— О славетний Спартак! — плаксиво відповів старий. — Не прогнівайся на них за ті необачні слова, що я сказав тобі вчора ранком...

— Ница рабська душа! гнівом і зневагою спалахнув фракієць. — Невже ти вважаєш мене таким же боягузом, як і сам? Якщо я питаю імена доблесних юнаків, батьком яких ти негідний зватися, то саме для того, щоб подбати про них!

— Даруй мені... преславний Спартак... Аквілій та Аці-лій їхні імена... сини Лібедія... Не відмов їм у своєму заступництві, великий полководцю, і хай сприяють тобі боги та Юпітер...

— До пекла підлих облесників! — гримнув Спартак. — І, пришпоривши коня, гукнув до кіннотників: — У галоп!

Загін помчав по алеї і швидко виїхав за огорожу вілли.

Старі слуги сім’ї Мессали стояли деякий час на подвір’ї мовчазні й налякані і тільки тоді опам’яталися від страху, коли тупіт копит почав затихати вдалині і поступово зовсім завмер.

Важко описати, яким було горе Валерії, коли вона, опритомнівши, довідалася, що Спартак поїхав. Як вона побивалась і ридала! А Спартак, охоплений горем, безнастанно пришпорював коня, ніби той міг віддалити його од тривог, що невідступно мчали поруч.

Хоча кіннотники, спустивши повіддя, чимдуж поспішали за ним, він, нічого не помічаючи, так швидко мчав, що випередив свій загін на два постріли з самостріла.

Він думав цро Валерію, про її горе і сльози. Гарячковим, несвідомим рухом він всадив остроги в боки коня, і кінь, роздуваючи ніздрі, захеканий, з розвіяною по вітру гривою, все швидше й швидше мчав уперед.