Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— Скажи мені... мій Аполлоне, скажи мені, як ти сюди добрався? Ти, мабуть, ідеш із своїм військом на Рим? Скажи, тут тобі не загрожує небезпека? Розкажи мені подробиці твоєї останньої битви! Я чула, що під Аквіном ти переміг вісімнадцять тисяч легіонерів... Коли вже закінчиться ця страхітлива війна?.. Ти доб’єшся свободи, чи не так? 1 тоді зможеш повернутися до своєї Фракії, до цієї благословенної країни, де колись жили боги.

Вона на мить замовкла, а потім ще ласкавіше додала:

— Туди я теж зможу поїхати з тобою... і жити... забута римським світом, разом з тобою... вічно кохати тебе, сміливого, як сам бог війни Марс, прекрасного, як Аполлон, кохати тебе, як тільки я можу, всією силою мого серця, о любий мій Спартак...

Гладіатор сумно всміхнувся на ці ніжні й обманливі мрії, якими його кохана хотіла прикрасити майбутнє, і, пестячи її чорне волосся, цілуючи біле чоло, сказав:

— Тривалою й жорстокою буде війна... Я буду безмірно щасливий, якщо мені вдасться вивести визволених рабів у їхні рідні країни. Але щоб у всьому світі встановити справедливість і рівність, потрібна війна народів не тільки проти всесвітнього панування Риму, але й проти цих зажерливих вовків, ненаситних багатіїв, проти привілейованої касти у власній країні кожного. — Останні слова гладіатор вимовив так сумно, з такою журбою, що було видно, як мало сподівався він за свого життя побачити перемогу великої справи визволення трудівників.

Валерія намагалася поцілунками розважити Спартака. Її пестощі трохи розвіяли хмару, що затьмарила Спарта-кове чоло.

І двох закоханих знову підхопив і підніс бурхливий потік пристрасної ніжності. Непомітно летіли години цього безмірно щасливого дня. Ще прикрасили цей день пустощі маленької Постумії, її миле дитяче щебетання. Прекрасними були її блискучі чорні оченята і густе біляве волоссячко.

Та коли на землю почала спускатися нічна темрява, смуток знову став затьмарювати скороминущу радість, яка освітила самотність Валерії. Здавалося, разом зі світлом сонця у цьому домі почав згасати легенький промінь щастя.

Спартак розповів Валерії, як він сюди дістався, і нагадав що обов’язок, -святий і незаперечний обов’язок вождя борців за свободу, закликає його цієї ж ночі повернутися до Лабіка, де на нього чекає загін кінноти.

Ці слова глибоко засмутили жінку. Вона звеліла забрати маленьку Постумію, і, ридаючи, знову пригорнулася до коханого. Так, у міцних обіймах і поцілунках, Валерія, обливаючись гарячими слізьми, говорила крізь ридання про недобре передчуття, яке стискає їй серце, і віщує, що їй уже ніколи не доведеться обнімати Спартака. Вона повторювала, що востаннє бачить і пестить людину, яка викликала в її серці справжнє глибоке кохання.

Марно намагався Спартак розважити, заспокоїти Валерію, поцілунками осушити її сльози. Він шепотів їй слова надії і відради, підбадьорюючи її, ласкаво кепкував з її острахів і зловісних передчуттів. Та було видно, що передчуття Валерії відгукнулось і в серці Спартака. Його усмішка ставала дедалі більш вимушеною, слова застряли в горлі і все більше втрачали жвавість. Він теж відчував, що мимоволі його охоплюють сумні думки, і не міг їх прогнати.

У такому стані пробули вони до того часу, коли рівень води у скляному годиннику — клепсидрі — майже досяг шостої риски, що означало шосту годину ночі.

Тоді Спартак (а він крадькома поглядав на годинник), вивільнившись з обіймів жінки, підвівся з дивана і став надівати панцир, шолом та меч.

Дочка Мессали пристрасно охопила руками його шию, притулилася до нього блідим обличчям, на якому палали чорні очі, і крізь ридання почала його благати:

— Ні, Спартак, ні... не від’їжджай... благаю... ради твоїх богів... ради твоїх рідних... благаю тебе... заклинаю тебе... справа гладіаторів іде добре... вони мають хоробрих начальників... Крікса... Граніка... Еномая... вони поведуть гладіаторів... але не ти... ні... ні... Спартак... ти лишишся тут... тут тебе огорне моя ніжність... безмежна відданість... безмежне кохання...

Спартак дивився на неї, сповнений співчуття й любові.

— Завтра... на світанку... після того як я надіну тобі на шию оцей ланцюжок з медальйоном...

І вона показала оздоблений самоцвітами золотий медальйон, що висів на її сніжно-білій шиї.

— У цьому медальйоні заховано чарівний талісман, він оберігатиме тебе від усіх небезпек... Відгадай, що там?.. Відгадай...

Гладіатор не відповідав і тільки ніжно дивився на чарівну жінку, на її усміхнені уста, на очі, наповнені сльозами. Вона сказала з м’яким докором у голосі:

— Невдячний!.. Хіба ти не розумієш, про що я кажу? І відразу ж додала, знявши з шиї ланцюжок і розкриваючи медальйон:

Попередня
-= 104 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!