Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

Управитель поглянув спочатку на незрозуміле писання, потім на Спартака, який задумливо походжав алеєю. Старий, очевидно, вирішив виконати наказ і пішов до палацу.

Спартак повільно ходив по алеї — до майданчика перед входом у палац і назад. З того, як він ступав то повільно, то швидко, то інколи зупинявся, то знову починав ходити, видно було, яка буря бушує в його душі. Слова старого управителя дуже збентежили фракійця. Він думав: «О бо-ги-олімпійці!.. Його правда... Якщо його сини загинуть, що дасть його самотній старості свобода?.. Коли ми переможемо, то нащо йому та свобода, в якій він бачить кощаву й огидну примару голоду? Чи не так? Чи не правду він сказав?.. Але тоді... чого ж я шукаю? Чого домагаюся?.. Хто я і від чийого імені дію?.. Чого прагну?..»

На хвилину він спинився, ніби злякавшися своїх запитань. Потім, похиливши голову, знову почав ходити, думаючи:

«То, виходить, я ганяюся на химерою, яка зачарувала мене, з’явившись під маскою свободи? Ганяюся за маревом, що розвіється як дим, лиш я до нього доторкнуся? То я сам, наче сновида, опинився в полоні мрій!.. І заради моїх мрій проливаю потоки людської крові?..»

Та через мить він підвів голову і його кроки стали, як завжди, тверді.

«О всемогутні блискавиці Юпітера-олімпійця, — думав Спартак, — та хто ж звелів, щоб голод немигіуче був супутником свободи і щоб визволена людська гідність мусила носити брудне дрантя жалюгідних злиднів? Хто сказав це? В якому божому законі так написано?»

Хода Спартака стала швидкою і чіткішою, він, видимо, перемагав свої сумніви.

«З’явися тепер переді мною, о божественна істино, з’явись у всій красі твоєї непорочної наготи, влий бадьорість у мою душу, укріпи в мені чисте сумління, підтримай мене у моїх святих намірах!.. Хто встановив серед людей нерівність?.. Хіба ми не народжуємося рівними?.. Чи не однакове у всіх тіло, потреби, бажання?.. Чи не однакові у всіх почування, відчуття, розум і самосвідомість?.. Хіба життєві блага існують не однаково для всіх?.. Чи не одним дихаємо ми повітрям, не одним живимося хлібом, не з однакових джерел задовольняємо спрагу?.. Хіба природа встановлювала різницю між дітьми землі?.. Хіба вона одних зігріває теплим промінням сонця, а інших прирікає до вічної темряви?.. Хіба роса спадає одним на користь, а іншим на загибель?.. Чи не однаково народжуються син царя і син раба?. Хіба позбавили боги царицю тих родових мук, яких зазнає дружина бідного селянина?.. Хіба патриції живуть вічно або вмирають не так, як плебеї?.. Або трупи господарів не згнивають, як і трупи слуг?.. І хіба кістки і прах багатих чимось відрізняються од кісток і праху бідняків?.. Хто ж перший установив різницю між однією людиною й іншою, хто перший сказав: «Це — моє, а то — твоє» — і привласнив права свого рідного брата?.. Якщо груба сила послужила першій на світі кривді, то чому нам не відродити силою рівність, справедливість і свободу? І якщо ми проливаємо свій піт на чужій землі, щоб ростити і годувати своїх синів, то чому нам не пролити свою кров для того, щоб зробити їх вільними й повноправними?»

Тут Спартак спинився, затримуючи біг думок, і, полегшено зітхнувши, закінчив свої міркування.

«Ну, гаразд... Що ж тоді говорив оцей?.. Знесилений, підупалий духом, отупілий у рабстві, він уже ледве чи усвідомлює себе людиною. Животіє, мов тварина, покірно тягне своє ярмо і вже не має ні людської гідності, ні здатності мислити!»

Нарешті прийшов управитель дому і сказав Спартакові, що Валерія встала і чекає його в своїх покоях.

Спартак гїоспішив туди з трепетом у серці. Його провели до кімнати, де на невеликому дивані сиділа Валерія. Він підняв з обличчя забрало і впав до її ніг.

Валерія кинулась йому на шию, і уста їх без слів, без звуку злилися в довгому полум’яному поцілункові. Охоплені невимовним щастям, незрівнянним солодким сп’янінням, закохані довго мовчали в міцних обіймах.

Нарешті відірвались одне від одного, щоб роздивитись обличчя. Обоє були бліді від хвилювання. Валерія, одягнена в прекрасну білу столу, з розпущеним по плечах чорним волоссям, з сяючими від щастя чорними очима, в яких все-таки тремтіли сльози, заговорила перша:

— О Спартак... мій Спартак... Яка я щаслива, що бачу тебе!

І знову пригорнулася до нього.

— Як я боялася!.. Скільки страждала... скільки плакала... Все думала про загрозу різних небезпек... я... боялася за тебе... Ти жив у всіх моїх думках... Моє серце билося... тільки для тебе... Ти — моє перше кохання. Будеш моїм... єдиним до кінця моїх днів... справжнім коханим у моєму житті!

Вона без кінця пестила його і засипала запитаннями:

Попередня
-= 103 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!