Слава ЗСУ!

— Пусти кульку по руках.

Сам Арторікс відійшов на середину звільненого для нього кола і звернувся до свого чорно-білого епірського пса, який сидів, дивлячись на хазяїна розумними очима:

— Ендіміон!

Пес скочив, замахав хвостом і, продовжуючи дивитись на хазяїна, ніби^хотів сказати, що готовий виконати його накази.

— Ану мерщій, знайди білу кульку...

Собака метнувся туди, де біла кулька переходила від глядача до глядача.

— Ні, знайди червону кульку! — наказав Арторікс.

Ендіміон швидко повернувся туди, де з рук у руки передавали червону кульку, і хотів пробратися між ногами глядачів до того, хто тримав кульку. Але Арторікс гукнув так, ніби командував маніпулою воїнів:

— Стій!

Собака завмер.

— Ті, хто тримає зараз кульки, хай не передають далі: собака їх знайде.

Шепіт цікавості й недовіри перебіг натовпом, і знову запанувала напружена тиша. Арторікс, схрестивши руки на грудях, наказав собаці:

— Знайди і принеси мені білу кульку!

Ендіміон спритно пробрався попід ногами глядачів, підбіг до одного і, поклавши йому обидві лапи на груди, здавалось, прохав віддати кульку. Глядач (з його туніки, обшитої пурпурною тасьмою, видно було, що це — патрицій) дістав з-під тоги кульку і подав собаці, а той, схопивши її в зуби, поніс хазяїнові.

Схвальний гомін перейшов у вигуки та оплески, коли так само спритно собака знайшов і червону кульку.

Тоді Арторікс розклав свою дерев’яну драбинку, укріпив її на землі, нанизав на мотузку троє великих залізних кілець, прив’язав один кінець мотузки до верхньої частини драбини і, відійшовши на кілька кроків, натягнув мотузку за другий кінець на висоті чотирьох футів над землею. Потім він поставив мавпу на натягнуту мотузку і сказав їй:

— Ану, Псіхеє, покажи оцим славним синам Квіріна свою спритність!

У той час коли мавпочка, звівшись на задні лапи, надзвичайно спритно пішла по мотузці, Арторікс сказав псові:

— Ану, Ендіміоне, покажи цим знаменитим жителям міста Марса, як ти вмієш вилазити на драбину!

Поки мавпа ходила по мотузці, собака з усієї сили почав плигати з одного щабля на інший. Мавпа, під оглушливі оплески глядачів, дійшла до першого кільця, спустилася на нього, кілька разів обійшла кільце, потім знову скочила на мотузку, добралася до другого кільця, повторила те ж саме і пішла далі. За цей час собака нарешті виліз аж на верх драбини. Тоді Арторікс сказав йому:

— Ну, а як тепер, бідолахо Ендіміоне, ти звідти злізеш?

Собака дивився на хазяїна, махаючи хвостом.

— Вилізти туди, хоч і не без труднощів, ти виліз, а що ти робитимеш, щоб злізти? — спитав Арторікс у той час, як мавпа виконувала свої сальто-мортале на останньому, третьому кільці.

— Ну, то як же ти вийдеш із цього становища? — ще раз спитав Арторікс.

Пес сплигнув на землю, переможно оглянув натовп і сів поруч свого хазяїна.

Довгі одностайні оплески глядачів схвалили цей найпростіший спосіб, застосований розумним Ендіміоном для виконання такого важкого завдання. Саме в цю мить мавпа добралася до верху драбини і сіла там під оплески натовпу.

— Дай-но мені твій капелюх, — сказав Арторіксові якийсь вершник з юрби, — я зберу грошей, якщо не для тебе, то для твоїх чудових звіряток.

Арторікс зняв капелюх і подав вершникові, який, першим кинувши в нього сестерції, пішов по кругу. Почався збір грошей — асси, півасси і терунції посипалися в капелюх штукаря.

Тим часом Арторікс, діставши з-під туніки дві маленькі кості для гри і дерев’яний кухлик, вигукнув:

— А. тепер, Псіхеє та Ендіміоне, зіграйте партію в кості й покажіть благородним та великодушним глядачам, хто з вас спритніший і щасливіший!

Під веселий сміх присутніх собака й мавпа посідали одне проти одного і почали гру.

Ендіміон перший кинув кості, сильно вдаривши лапою по кухлику, підставленому хазяїном, і перекинув його так, що кості покотилися дуже далеко, аж до ніг глядачів. Деякі з них нахилилися, щоб побачити кількість очок, які виграв Ендіміон, і, плескаючи в долоні, закричали:

— Венера!., Венера!.. Молодчина Ендіміон!

Собака, здавалось, зрозумів, що зробив вдалий удар, і радісно замахав хвостом.

Арторікс зібрав кості, склав у кухлик і подав Псіхеї. Мавпа взяла кухлик з кумедними гримасами, що викликали новий вибух реготу в натовпі, й викинула кості на землю.

— Венера!.. Венера!.. У неї теж! — закричало багато голосів. — Хай живе Псіхея! Молодчина Псіхея!

А звірятко стало на задні лапки і під несамовитий регіт усіх присутніх передніми лапками стало посилати публіці поцілунки.