Слава ЗСУ!

З цими словами Лентул Сура взяв попід руки мовчазного, глибоко замисленого Катіліну і повів із собою.

Арторікс Довго дивився їм услід. Його думки перервав Ендіміон: собака плигав і лизав руки своєму хазяїнові. Удаваний штукар схаменувся і поволі пішов у напрям до Гермальської курії.

Охоплений сумними думками, Арторікс не помічав, що за ним уже давно стежить Метробій. А той то йшов позаду, то забігав уперед і не зводив з нього очей. Тільки на широкому майдані біля Гермальської курії Арторікс помітив комедіанта і зразу ж упізнав його, бо сам досить довго жив на куманській віллі Сулли, де Метробій був частим гостем. Тому Арторікс дуже стривожився, побоюючись, щоб Метробій часом не впізнав у ньому гладіатора Сулли. Трохи повагавшись, він, щоб уникнути біди, вирішив прискорити ходу, сподіваючись, що Метробій був тут випадково і не впізнав його.* В гіршому випадку Арторікс сподівався сховатися від нього в натовпі.

Здавалось, доля сприяла Арторіксові. Біля одного із сусідніх патриціанських будинків у цей час товпилося багато людей зі свічками в руках. Це були клієнти сенатора; вони, за звичаєм, прийшли подарувати своєму патронові свічки.

Пірнувши у натовп, Арторікс увійшов у дім патриція. Воротареві він заявив, що прийшов до господаря запропонувати виставу клієнтам на подяку за принесені подарунки.

Воротар пропустив його разом із клієнтами через передпокій до атрію. Арторікс добре знав, що доми заможних римлян будувались за однаковим зразком, тому він одразу подивився, чи має цей дім інший вихід через сад.

Впевнившись, що другий вихід є, Арторікс скористався метушнею рабів і гостей, пройшов через атрій, криту галерею і довгий коридор у садок.

На виході він сказав іншому воротареві, що вже дав у присутності господаря виставу, що йому негайно треба йти в своїх справах, бо його чекають в іншому місці. І попросив випустити його через ці двері, бо, мовляв, головний вихід увесь забитий людьми. Воротареві прохання штукаря здалося законним, і, відчинивши двері, з найлюб’язні-шою усмішкою він випустив його в провулок.

Почало смеркати, і Арторікс вирішив тепер якнайшвидше вийти з міста через найближчу браму. Він дійшов аж до річки і швидко опинився на перехресній вулиці, що тяглася понад лівим берегом Тибру від Річкової брами до Троїстих воріт. Віддалена од середини міста, ця вулиця була майже безлюдна, і тиша порушувалася тут тільки шумом річки, каламутної і повноводної після останніх дощів.

Арторікс пройшов уже майже триста кроків цією вулицею, коли йому здалося, що він чув позаду себе чиюсь швидку ходу. Він зупинився на мить і прислухався — кроки наближалися. Тоді він засунув руку під куртку, витяг кинджал і швидко пішов далі.

Скориставшись поворотом вулиці, Арторікс сховався за товстим стовбуром одного з дубів, що росли обабіч вулиці. Він хотів перевірити: був це знову Метробій чи якийсь городянин, що поспішав у своїх справах. Незабаром він почув захекане дихання того, хто наближався, і побачив його постать. Це був Метробій.

Не бачачи більше перед собою Арторікса, Метробій спинився, озирнувся навколо і голосно спитав сам себе:

— Та куди ж він подівся?

— Я тут, друзяко Метробію, — озвався Арторікс, виходячи із засідки.

Метробій відступив на кілька кроків убік, де низька стіна, заввишки в половину людського зросту, відгороджувала вулицю од річки, і м’яко та влесливо проговорив:

— А-а! То це справді ти, любий мій гладіаторе... Я впізнав тебе... і тому піщов за тобою... Пам’ятаєш, ми познайомилися на віллі Сулли в Кумах... Ну і тепер я хочу запросити тебе повечеряти разом... Хильнемо добрячого фалернського винця...

— На вечерю до Мамертінської в’язниці хотів би ти повести мене, старий зраднику! — тихо, з погрозою в голосі сказав Арторікс, підходячи до комедіанта. — Щоб моє тіло, розп’яте на хресті, послужило вечерею гайворонню Есквілінського горба.

— Та ні, що це ти вигадуєш?.. — відповів тремтячим голосом Метробій, весь час задкуючи навскоси в той бік, звідки прийшов. — Нехай спалить мене Юпітер своєю блискавкою, якщо я не хотів справді почастувати тебе найкращим фалернським...

— То каламутної води жовтого Тибру ти нап’єшся цього вечора, підлий п’янюго! — прошепотів гладіатор і, скинувши додолу драбину, мотуз, мавпу, підбіг до старого лицедія.

— Ґвалт!.. Рятуйте!.. Друзі мої!.. Вбивають!.. — кричав комедіант, прожогом тікаючи до Нової вулиці. Та не встиг він докінчити заклику на допомогу, як Арторікс, з кинджалом у зубах, наздогнав його і дужими руками схопив за горлянку.

— А, боягузе... ти запросив ще й приятелів на вечерю, яку мені пропонував!.. Так і є... он вони... біжать...