Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Спартак

— Евтібідо! — немов придушений лев, рикнув на неї і весь затрясся від люті Еномай.

— Я не боюся твоїх погроз! — зневажливо сказала грекиня. — Краще б не вірила я твоїм словам любові, то могла б ненавидіти тебе так, як тепер зневажаю.

— Евтібідо! — глухо крикнув Еномай, розлючено схоплюючись з місця з грізно піднятими кулаками.

— Ну, сміливіше! — гордовито і зухвало промовила вона, підступаючи до гладіатора. — Ну, вперед, сміливцю, бий, души своїми звірячими лапами бідолашну дівчину!.. Це уславить тебе більше, ніж убивати своїх суперників у цирку!.. Ну-бо! Сміливіше!

Еномай кинувся до Евтібіди у пориві дикої люті, але, схаменувшись, високо підняв руки, якими готовий був уже схопити дівчину, і, задихаючись від гніву, крикнув:

— Іди геть... іди, ради своїх богів... поки я не втратив останньої краплі розуму.

— І це все, що ти можеш мені сказати?.. І це все, що ти можеш відповісти жінці, яка тебе кохає, єдиній на весь світ людині, яка тебе любить?.. Оце так ти платиш мені за мою любов? Цим віддячуєш мені за ласку і піклування, якими я тебе оточую? Така мені нагорода за те, що цілі місяці я тільки й думала, що про твою славу, про твої успіхи?.. Добре!.. Хай буде так... Я повинна була цього чекати... От і роби після цього людям добро!.. — заговорила вона тихіше, ніби до себе самої, повільно ходячи по намету, як тільки побачила, що Еномай знеможено сів на стілець. — Піклуйся про щастя інших, коли за це отака дяка! Так мені, дурній, і треба! Але мусила ж я думати про тебе? Мушу терпіти і твій звірячий гнів і жахливі образи, щоб урятувати від мерзенних інтриг, які проти тебе замишляють?!

Потім вона заговорила ще тихіше, і голос її поступово затихав до тремтливого схвильованого шепоту:

— Я мусила б дозволити розтоптати тебе, дати тобі загинути... Ах, якби я могла!.. То принаймні не довелося б сьогодні терпіти цієї муки, гіршої за саму смерть... А тепер терпіти образи від тебе... якого я так кохала... який був для мене дорожчим за життя... Ні, цього занадто... якими б не були колишні провини, але цього я не заслужила.

І вона гірко, невтішно заридала.

Цього було досить, щоб спантеличити бідного Еномая. Його лють поступово заступали сумніви й невпевненість, а потім з’явилися жаль, ніжність і любов. Коли Евтібіда, затуливши обличчя руками, попрямувала до виходу з намету, він підбіг до неї й улесливо проговорив:

— Евтібідо... пробач мені... я не знаю тепер, що мені робити, що казати... не залишай мене так, прошу тебе!..

— Геть від мене заради богів-покровителів Афін! — відповіла Евтібіда, гордо підіймаючи голову і зневажливо дивлячись на германця. — Одійди! Дай мені спокій, я піду десь в іншому місці переживати свою ганьбу, своє горе і солодкі спогади про зневажене, розбите кохання...

— О, ніколи... ніколи!.. Не допущу, щоб ти пішла... Я не дозволю тобі так піти... — казав германець, хапаючи дівчину за руки і м’яко намагаючись відтягти її в глиб намету. — Вислухай мене, дуже тебе прошу...

— Знову слухати лайку?.. Облиш, пусти мене, Еномаю, щоб знову не зазнати тяжкої муки, коли ти накинешся нй мене.

— Ні... ні... Евтібідо... не подумай, що я на це здатний... Вислухай мене, бо інакше я тут при тобі переріжу собі горло!

І він вихопив з-за пояса кинджал.

— О ні!.. Ні!.. Присягаюся блискавками Юпітера!.. — вигукнула грекиня, удаючи, ніби справді злякалася, і з благанням простягла до велетня свої маленькі руки.

— Твоє життя для мене надто дороге... надто дорогоцінне... — тихо і сумно додала вона. — Мій любий Еномаю... мій коханий!

— О моя Евтібідо, — вимовив гладіатор ніжним, повним любові голосом, — прости мені божевільний гнів... прости... прости...

— О славне серце, о найблагородніша душа! — схвильовано промовила дівчина, радісно засміявшись, і кинулась на шию велетневі, який уже стояв перед нею навколішках. — Я теж повинна просити у тебе пробачення за те, що довела тебе до такої люті.

...І після перших міцних обіймів та поцілунків герман-ця вона знеможено промовила:

— Я надто кохаю тебе... Я б не змогла без тебе жити!.. Пробачимо одне одного і все забудемо...

— О моя добра, моя щиросерда Евтібідо!..

Раптом вона перша відірвалась від нього і вкрадливо запитала:

— Ти віриш мені, що я тебе кохаю?

— О, вірю, вірю, так, як у всемогутнього безсмертного Одіна!

— То невже тоді, заради золотих стріл Діани, ти хоч на мить міг подумати, що я не бажаю тобі добра?

— Та я ніколи в цьому не сумнівався!

— А якщо не сумнівався, то чому ж не слухаєшся моїх порад? Чому все ще віриш лукавому другові, який тебе зраджує, а не жінці, яка тебе любить більше від себе самої, бажає бачити тебе великим і щасливим?

Попередня
-= 134 =-
Наступна
Коментувати тут.

Ваш коментар буде першим!