Слава ЗСУ!

Легше уявити, ніж описати, як ужахнулися всі четверо, коли зрозуміли ганебну зраду Евтібіди і жахливе становище, в яке потрапив Крікс. Вони збагнули, що в такій біді був один-єдиний вихід — мчати, не шкодуючи коней, до Спартака.

Так вони й зробили. Та коли домчали до того місця, де гладіатори були в засідці, бій біля Гарганської гори вже закінчувався.

— О пекельні боги! — проревів Спартак, збліднувши при цій лиховісній звістці, мов мрець, бо миттю уявив усі жахливі наслідки зради. — У похід! Мерщій у похід на Сіпонт!

Сідаючи на коня, він покликав Граніка і схвильовано, зі слізьми в голосі, сказав йому:

— Доручаю тобі найшвидшим маршем вести вісім легіонів. Хай у кожного на ногах виростуть крила... Хай серце у кожного стане твердим, як алмаз!.. Летіть!.. Летіть!.. Крікс гине!.. Наші брати гинуть тисячами!.. Я мчу вперед з кіннотою... Заради всього святого поспішайте, летіть!

Сказавши це, він на чолі восьми тисяч вершників щодуху помчав шляхом на Сіпонт.

Через півтори години він прибув туди на змилених, загнаних конях, і першими, кого побачили вони на місці вчорашнього табору Крікса, були сім-вісім гладіаторів. Закривавлені, знесилені, вони якимсь чудом врятувалися від різанини під Гарганською горою.

— Ради Юпітера Месника, кажіть, що скоїлося? — задихаючись, спитав їх Спартак.

— Ми розгромлені., знищені... від наших шести легіонів залишалася сама назва!

— О бідолашні мої брати!.. О любий мій Кріксе!.. — закричав у розпуці Спартак, затуливши обличчя руками, і зайшовся нестримним риданням.

Всі присутні начальники кінноти, контубернали, бачачи це благородне горе, мовчали. Розгубленість і тривога на обличчях у всіх від цієї страшної звістки ще збільшилася, коли вони побачили сльози свого мужнього вождя.

Довго тривало мовчання, поки Мамілій, який стояв поруч Спартака, тихо, схвильовано не сказав йому:

— Сміливіше... благородний Спартак... будь мужнім перед цим горем...

— О мій Кріксе!.. Мій бідолашний Кріксе! — скорботно вигукнув фракієць, обнявши за шию Мамілія, і, припавши до його грудей, знову невтішно заридав.

Через кілька хвилин він підвів голову, витер долонею мокре від сліз, зблідле обличчя. А Мамілій тим часом, втішаючи, промовив:

— Кріпися, Спартак!.. Подумаймо, як нам урятувати решту вісім легіонів.

— Справді!.. Необхідно знайти якийсь засіб проти загрози розгрому, якось зарадити згубним наслідкам мерзенної зради цієї підлої пекельної фурії... Треба відступати... Після такої тяжкої битви, яку легіони Красса витримали, поки винищили наших братів, вони, певно, неспроможні рушити Від Гарганської гори раніше ніж через вісім — десять годин. Отже, нам треба скористатися цим часом, щоб поліпшити наше становище.

І обернувшись до одного зі своїх контуберналів, він додав:

— Скачи до Граніка і передай йому, щоб він спинився і повернув легіони назад шляхом, яким уже пройшов.

А коли контубернал помчав галопом, Спартак сказав Маміліеві:

— Через Мінервій і Венусію, йдучи горами по тридцять миль щодня, ми за п’ять-шість днів доберемося до землі луканів, де до нас приєднаються нові раби. 1 якщо нам несила буде воювати з Крассом, ми завжди зможемо кинутися в область бруттів, звідти перебратися до Сицилії і там знову запалити повстання рабів.

Через півгодини відпочинку, необхідного для знесилених коней, Спартак скомандував кавалеристам повернути назад, забравши вісьмох змучених гладіаторів, які вціліли в битві біля Гарганської гори.

Відкликавши Граніка вбік, Спартак розповів йому про свої наміри, які іллірієць визнав розумними. Фракієць доручив йому виконати цей задум і сказав, що він сам з трьомастами вершників повернеться до Гарганської гори, щоб розшукати тіло Крікса.

Гранік намагався його відрадити, кажучи про небезпеки, на які він наражається, доводив, що як воїн Спартак може їх зневажати, але не має права шукати їх, бо він вождь і душа святої і важкої справи.

— Я не загину, певен, що наздожену вас через три доби на Апеннінському кряжі. Та навіть коли мені судилося загинути, ти, Граніку, маєш досить досвіду й відваги, щоб завзято і твердо продовжувати війну проти наших гнобителів.

І хоч як Гранік наполягав, Спартак не захотів відмовитись од свого наміру. Обнявши Граніка й Арторікса, якому порадив завжди слухатися мудрого іллірійця, нічого не сказавши Мірці, яку доручив доглядати Двом своїм друзям, він узяв із собою загін вершників і тихо віддалився од легіонів.

Увечері Спартак прибув до околиць Сіпонта і послав уперед, на відстані тисяч двох кроків у напрямі Гаргансь-кої гори, невеликий загін вершників, щоб оглянути місцевість і дізнатися, де перебуває ворог. Діставши від них відомості, Спартак наказав вершникам спішитись і далі вести коней за поводи; так вони увійшли до лісу, що тягся обабіч дороги від Сіпонта повз Гарганську гору до моря. Гладіаторам, щоб вести з собою коней, довелося мечами прорубувати стежку через лісові хащі. За дві години повільного, важкого просування вони дійшли до невеликої галявини, оточеної дубами та ялинами. Тут було кілька куренів дроворубів, які більшу частину року жили в лісі.