Слава ЗСУ!

Спартак одразу звелів взяти дроворубів під варту, щоб вони не змогли донести римлянам про його присутність у цій місцевості. Потім, заспокоївши їх, він наказав їм загасити багаття, яке могло б привернути увагу ворога, а гладіаторам — дотримуватися тиші й прислухатися.

Все вийшло так, як він гадав. Незабаром після години першого смолоскипа Красс звелів зняти табір і повів свої легіони на Сіпонт. Ледве проспівали перші півні, як промерзлі гладіатори почули шум голосів і тупіт римської піхоти й кінноти, що просувалися без особливої обережності, бо почували себе переможцями і знали, що ворог тепер відступає десь далеко звідси.

Через дві години після сходу сонця легіони переможців Гарганської битви пройшли. Спартак, блідий, убитий горем, зі своїми трьомастами вершниками зміг тепер вийти з лісу. За дві години галопу вони прибули до безмежного поля бою, що простяглося від схилів Гаргану аж до моря.

У Спартака стислося серце і потемніло в очах, коли він поглянув на це жахливе побоїще. Гори трупів перегородили йому шлях, він зійшов з коня і передав його одному зі своїх вершників. Потім узяв із собою півтори сотні бійців, залишивши решту доглядати коней, і з розпачем у душі почав обходити зловісне поле. На кожному кроці він бачив покалічені, понівечені, вкриті смертельною блідістю обличчя друзів, і очі його наповнилися слізьми.

В одному місці він побачив Фессалонія, життєрадісного, щирого епікурейця; він лежав на боці, тіло його було вкрите сотнею ран, а рука його ще стискала меч.

Ледве впізнав Брезовіра; його груди були пронизані багатьма мечами, а голова — розчавлена кінськими копитами. В іншому місці наткнувся на труп мужнього, хороброго Лівія Гранденія, начальника шостого легіону, майже заваленого горою трупів забитих ним ворогів. Далі побачив труп Онація, а ще далі — вкритого ранами, але ще живого галла Каста, начальника третього легіону. Ледве чутно він кликав на допомогу. Його підняли, дбайливо перев’язали йому рани і на руках винесли з поля, оточивши його найсердечнішим піклуванням.

З невимовним відчаєм у серці, поблукавши близько двох годин полем, усіяним мертвими, Спартак знайшов нарешті закривавлене, пошматоване тіло Крікса. Тільки обличчя його не було поранене і, здавалося, зберігало вираз благородної гордості та відваги, якими він відзначався за життя.

Коли Спартак побачив його, серце його стислося жалем і скорботною ніжністю. Він упав на землю і почав укривати обличчя друга поцілунками, промовляючи крізь сльози й ридання:

— Ти впав жертвою найчорнішої зради, о благородний Кріксе! Ти загинув, і мені не судилося прийти тобі на допомогу! Ти загинув невідомщений у цій страшній різанині! О благородний, рідний Мій Кріксе!

Спартак замовк, притискаючи до своїх грудей звитяжну руку вбитого гладіатора.

Потім, гнівний і грізний, він загримів могутнім голосом:

— Присягаюся всіма небесними і пекельними богами, фуріями-месницями, зловісною Гекатою помститися за тебе, присягаюся тут, над твоїм бездиханним тілом, брате мій! За твою смерть кривава розплата впаде на мерзенну зрадницю, хоч би вона сховалась у найглибших пучинах океану або в незвіданих безоднях Тартару!

Підвівшися з землі, з очима, налитими кров’ю і палаючими гнівом, він підняв обличчя і руки до неба, потім узяв на руки тіло Крікса і в супроводі воїнів відніс на берег моря. Скинувши з тіла пошматований панцир і скривавлений одяг, Спартак опустив його в морські хвилі і старанно обмив. Потім скинув з себе темну тогу, загорнув у неї тіло Крікса і звелів віднести туди, де чекали вершники.

Тяжко пораненого Каста не можна було везти на коні крутими стежками. Тому його залишили під доглядом управителя однієї патриціанської вілли, який під час перебування гладіаторів у цій місцевості таємно засвідчив своє щире співчуття повстанню. Після цього загін кінноти вирушив у дорогу. Старанно загорнуте тіло Крікса було покладене на коня, якого вів сам фракієць.

Прибувши до Арпі, Спартак довідався, що Красс повів своє військо в Канни. Тому він негайно виступив з Арпі і щодуху поскакав до Гердонеї. Та ледве від’їхали вони одну милю від Арпі, як перед його очима постало страшне криваве видовище: він побачив на деревах вздовж шляху трупи гладіаторів, полонених Крассом у бою біля Гарганської гори. Блідий, з перекошеним обличчям і па-дючими гнівними очима, їхав він і дивився на нелюдську ганебну розправу. На дереві висіли трупи розп’ятих гладіаторів; всіх їх було вісімсот.

Серед них Спартак упізнав закривавлене, все вкрите ранами тіло мужнього свого співвітчизника, фракійця Мес-сембрія. Побачивши його, Спартак затулив очі руками і заскреготав зубами.