Слава ЗСУ!

— Ах! Юпітере, ти справедливий! Справедливий і ти, Геркулесе! Справедливі всі олімпійські боги! — скрикнула грекиня, і очі її спалахнули лютою радістю. — Тепер помщуся дужче, ніж раніше! Це буде справжня кривава помста!

— Про яку помсту говориш ти? — здивовано спитав жрець. — Адже ти знаєш, що боги не виправдують помсти і не сприяють...

— О, коли помста викликана жорстокою кривдою, якщо тяжкої образи було завдано без усякої провини... О, тоді, мабуть, не тільки пекельні, а й небесні боги схвалюють помсту і сприяють їй, — заперечила Евтібіда. Вона зняла з плеча товстий золотий ланцюжок з мечем, прикрашений коштовними самоцвітами, і простягла жерцеві.

— Ну, іцо? Чи не так, Стендідію? — запитувала Евтібіда, поки жрець жадібно оглядав подарунок. — Правда, що справедлива помста до вподоби і небесним богам?

— Звичайно... коли вона справедлива... коли образа була несправедливою... вона приємна і олімпійським богам, — мимрив жрець. — Адже ж кажуть, що помста — радість богів!

— То правда? — допитувалася Евтібіда, знімаючи з голови свій срібний шолом, увінчаний золотою гадючкою з двома величезними рубінами замість очей, і теж віддаючи жерцеві. — Чи не так?

Поки жрець пожадливо блискав очима на дорогоцінні подарунки, вона додала:

— Непереможному Геркулесові приношу я ці мізерні речі, а завтра додам іще десять талантів... Непереможному Геркулесові, — з притиском повторила вона, — для того, щоб ти, його жрець, допоміг мені здійснити мою помсту.

— Присягаюся Кастором і Поллуксом! — вигукнув жрець. — Якщо вона справедлива... звичайно, я повинен тобі допомогти! Присягаюся скіпетром Прозерпіни!

— Ти повинен сховати тут завтра двох хоробрих і вірних воїнів.

— Тут?.. У храмі?.. Осквернити священне місце божественного Геркулеса?.. Ризикувати бути повішеним гладіаторами, якщо ненароком вони знайдуть твоїх воїнів? — злякався жрець, відступивши два кроки назад.

— То як же ти обіцяв допомогти моїй помсті? — спитала Евтібіда.

— Але я не можу дозволити, щоб оту... Мірцу... вбили... поки вона перебуватиме у храмі мого бога... Бо не такі ж обов’язки жерця... інша справа — захопити її в полон... і віддати тобі...

Зеленкуваті очі Евтібіди похмуро блиснули, загадкова посмішка заграла на її губах.

— Так, так! — скрикнула вона. — Полонянкою... в моїх руках... Бо я хочу сама її вбити, якщо Спартак не прийде врятувати її.

— Що ти робитимеш з нею... цього я не повинен... не хочу знати. Я тільки хочу знати, що мої руки не причетні до кривавого злочину... що я не беру участі у вбивстві, — лицемірно сказав жрець. — Я покажу твоїм вірним воїнам місце, де вони зможуть сховатися... недалечко звідси... у дубовому гаю... біля шляху... місце зручне для такої справи!

— А чи не зможе вона звідти втекти?

— Та кажу ж тобі, що гай ніби навмисне посаджений для того, щоб ловити шпаків у сильце...

— Ну гаразд... хай буде по-твоєму... І хай заспокоїться твоє сумління, — з тонкою насмішкою сказала дівчина і одразу додала: — Мені спало на думку...

— Що саме?

— Сховай як слід мої дари богові і, нічого не кажучи двом іншим жерцям, іди зі мною в долину, просто за стіл... до розкішної трапези... якою в твоїй особі я хочу вшанувати не тільки Геркулесового жерця, а й чесну людину, справжнього громадянина.

— Присягаюся богами! — з удаваним обуренням вигукнув жрець. — То ти мені не віриш?

— Не тобі я не вірю... а докорам твого сумління.

— Але я не знаю, чи слід мені?..

— Чи слід тобі йти зі мною?!. Так. Я хочу, щоб ти допоміг мені принести сюди обіцяні п’ятнадцять талантів... Здається, я раніше пообіцяла лише десять?..

— П’ятнадцять, п’ятнадцять ти сказала! — поквапливо підхопив жрець.

— У всякому разі, коли я навіть сказала десять, то помилилася... бо заради моєї помсти я приношу богові п’ятнадцять талантів! Тож ходімо зі мною, чесний Стендідію, ти будеш задоволений сьогоднішнім днем!

Жрець сховав у потаємному місці шолом і меч Евтібіди і пішов з нею до римського табору.

Марк Красс тепер уже цілком вірив грекині і дозволяв їй вільно виходити і входити до табору чи то самій, чи ще з ким.

У таборі Евтібіда влаштувала для Стендідія розкішний бенкет, і він втопив у восьми чи десяти келихах доброго цекубського вина те горе, яке йому заподіяла недовірливість Евтібіди.

Тим часом грекиня покликала до себе свого вірного Зенократа і про щось тихо з ним поговорила.

Опівночі вона наділа на голову сталевий шолом і, перекинувши через праве плече ремінь з невеликим гострим мечем, вийшла з табору у супроводі жерця. Він був п’яний і не дуже твердо тримався на ногах.