Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

Тільки в одному місці точився запеклий, кривавий бій. То було в центрі, де, наслідуючи приклад Спартака, з неослабним героїзмом билася остання тисяча гладіаторів.

— Крассе!.. Де ти?... — хрипко гукав Спартак час від часу. — Ти обіцяв битися зі мною!.. Крассе! Де ж ти?..

Ще години зо дві тому Спартак звелів відвести подалі з поля бою Мірцу; вона плакала і опиралася, проте її вивели силоміць.

Минула ще година. Спартак, уже з пробитим щитом, бачив, як упали двоє останніх його товаришів, які билися поруч з ним, — Вібсальд і Арторікс. Увесь зранений, порубаний Арторікс бився. Але ось його груди пронизала

14 Спартак длі стріла. Він упав на землю, ледве встигнувши крикнути Спартакові останній свій дружній привіт:

— Спартак!.. в Елізіумі... побачу тебе серед...

Один проти семи-восьми сотень ворогів, що зімкнулися навколо нього, увесь поранений, палаючи гнівними очима, Спартак блискавично обертав свій страшний меч, рубав, колов, валив усіх, хто пробував наблизитися до нього. Та ось дротик, кинутий на відстані двадцяти кроків, тяжко поранив його в ліве стегно. Спартак припав на коліно, захищався щитом, а мечем творив чудеса надлюдської мужності, подібний до рикаючого лева, схожий незборимістю духу і богатирською поставою на Геркулеса, оточеного кентаврами. Пронизаний нарешті сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в спину на відстані десяти кроків, він упав горілиць.

І помер, оточений здивованими римлянами, які довго мовчки дивилися на нього.

Так закінчила свої дні ця незвичайна людина, в якій поєдналися високі душевні якості, видатний розум, непоборна мужність, рідкісна доблесть, глибока мудрість — обдаровання, що дають право поставити Спартака поряд з найславетнішими полководцями, яких знала історія.

Через дві години римляни пішли до свого табору, і на скорботному полі бою, освітленому місячним сяйвом, залягла зловісна тиша. Лише де-не-де чулися зойки вмираючих і поранених.

Тільки якась одинока тінь блукала по встеленій мертвими тілами рівнині.

Повільно наближалася вона до того місця, де бій був найкривавіший і тривав найдовше. То був, мабуть, якийсь воїн, бо часом на його шоломі і озброєнні світилися відблиски місячного проміння. Довго йшов воїн, поки до-сяг місця, де поліг Спартак. Тут воїн спинився. Був він малого зросту і стрункий. Схиливши голову над бездиханними тілами, він розглядав їх одне за одним, поки знайшов тіло вождя гладіаторів. Опустився перед ним на коліна, насилу підвів його русяву голову і поклав її на труп римського центуріона.

Місячний промінь осяяв бліде обличчя гладіатора. Маленький воїн гірко, невтішно заридав, припавши устами до мертвого лиця, ніжно, пристрасно цілуючи його.

Читачі, звичайно, одразу здогадалися, що це була Мірца. Вона втекла від тих, кому доручив її Спартак, і повернулася на поле бою. Вона вже не плекала надії знайти живими Спартака й Арторікса і йшла тільки для того, щоб востаннє поцілувати дорогі обличчя.

— О Спартак!.. Братику мій!.. — стиха промовляла-го-лосила дівчина, вкриваючи поцілунками, пестячи обличчя Спартака. — Яким бачу тебе!.. О горе, горе!.. Що зробили вони з твоїм прекрасним тілом!.. Скільки ран!.. Скільки крові...

Дівчина раптом замовкла. Крізь могильну тишу до її слуху долинув стогін.

Проте вона не обернулася, цілуючи мертве обличчя брата.

Знов долинув той самий стогін, цього разу в ньому почулося якесь слово.

Мірца трохи отямилася, прислухалась і раптом почула, що голос ледве вимовляє її ім’я.

Дівчина скочила на ноги, здригнувшись. Вона відчула, як краплини холодного поту вкрили її лоб, очі розширилися від жаху. І півсвідомо, не думаючи — хто б міг це почути, вона голосно спитала:

— Ради богів!.. Хто це?.. Хто мене кличе?..

— Мірцо!.. О моя Мірцо!.. — тепер уже ясно промовив умираючий.

— Що це? — вигукнула радісно дівчина. — Невже правда?.. Арторікс?!.

І перескакуючи через трупи, побігла туди, де в калюжі власної крові, похололий і блідий, лежав Арторікс. Час од часу піднімалися його повіки, на які вже давив тягар смерті.

Мірца кинулася на землю біля нього і, вкриваючи поцілунками його обличчя, задихаючись, промовляла:

— Ти живий... Мій коханий Арторіксе! Може, мені пощастить тебе врятувати... Відігрію тебе моїм диханням... перев’яжу твої рани... Винесу в безпечне місце...

Тепло уст, жар палких поцілунків вивели вмирущого з оціпеніння. Він розплющив очі й ледве вимовив:

— Уже... разом?... Так швидко?.. То ми вже в Елізіу-мі... О моя Мірцо!.. Але чому... так холодно... в Елізіумі?..

— Ні! — скрикнула в пориві пристрасті дівчина. — Ні! Не в Елізіумі ми, це я, я — твоя Мірца!.. Ти живий!..

Попередня
-= 171 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!