Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

Житимеш, бо я цього жадаю!.. Жити мусиш!.. Правда ж, ти житимеш, Арторіксе, мій коханий?!.

Галл поволі обвив безсилими руками шию дівчини і прошепотів:

— То це правда?.. Я ще живий... і мені справді... судилося щастя... перед смертю тебе поцілувати?...

— Так, так, судилось... Але ти не повинен умирати!., я твоя... твоя всім серцем...

— О, я вмираю щасливий!.. Гез почув... мої молитви... Голос Арторікса уривався, слабішав; хвилювання, радість цих хвилин вичерпали його останні сили.

— О Мірцо! — скрикнув він, цілуючи дівчину. — Я почуваю... я вмираю...

— Не вмирай один... зачекай мене... умремо разом і разом відійдемо в Елізіум!

Миттю вихопила вона з-за пояса Арторікса кинджал і твердою рукою увігнала собі в шию. Міцно обняла коханого юнака і сказала:

— З тобою вмру, з тобою полину до селища добрих душ.

— Що... ти... наробила? — ледве чутно прошепотів умираючий.

— Ділю з тобою твою долю... мій коханий...

Мірца вже ледве вимовляла слова, бо майже зовсім перерізала собі сонну артерію. Ще міцніше обняла Арторікса, пригорнулася, припала устами до його уст. Після короткої агонії вони обоє вмерли, злившись в останньому поцілунку.

У цей час до того місця, де впав Спартак, обережно наблизилися двоє гладіаторів. Вони підняли його тіло, загорнули в широку темну ковдру і понесли з поля бою.

На відстані двох миль на дорозі їх чекав запряжений парою волів сільський віз.

Тіло Спартака поклали на віз, прикрили мішками з зерном так, що зовсім сховали.

Віз рушив, слідом за ним пішли обидва гладіатори.

То були Ацілій і Аквілій, сини Лібедія, управителя ту-скульської вілли Валерії. Останки загиблого вождя везли вони до дому його коханої жінки, щоб урятувати їх від ганебних знущань зарозумілих переможців.

ЕПІЛОГ

За два тижні після битви біля Брадану війна гладіаторів закінчилася. Кілька тисяч тих, що уціліли в цьому побоїщі, розпорошені по горах, без командування, переслідувані з одного боку Крассом, з іншого — Помпеєм, за кілька днів загинули. Тільки шість тисяч були взяті в полон і розп’яті вздовж Аппієвого шляху від Капуї до Рима.

Ховаючи своїх воїнів, забитих біля Брадану, римляни марно шукали тіло Спартака. Знайти його так і не пощастило. Були з цього приводу різні, досить дивні здогади, але всі вони були далекі від істини.

Так закінчилася війна, що тривала майже чотири роки; гладіатори своєю мужністю довели, що вони справжні люди, гідні свободи і здатні на великі діла.

А тепер закінчимо цю повість, привівши наших читачів туди, де вони знову зустрінуть двох дійових осіб цього твору.

Через двадцять два дні після битви біля Брадану Красс і Помпей, палаючи взаємною ненавистю і заздрістю, наближалися зі своїми військами до Рима. Кожен з них приписував собі честь перемоги над повсталими і вимагав собі консульства.

У цей час у приймальні своєї тускульської вілли, вбрана у сіру траурну столу, самотньо сиділа прекрасна Валерія. Вона була страшенно бліда, на її обличчі лежала тінь недавнього тяжкого горя. Її повіки припухли і почервоніли від невтішних безперервних сліз. М’яке, кольору воронового крила волосся пасмами спадало на плечі, в темних очах і на всьому обличчі лежали сліди глибокої розпуки, що краяла її серце.

Поклавши голову на руки, вона сиділа перед красивим мармуровим столиком, на якому стояла бронзова позолочена урна виробу грецького майстра. Друга рука.її стискала папірус. Погляд чорних очей був невідривно прикутий до урни. Цю жінку, охоплену німим невимовним горем, можна було б зрівняти з Ніобеєю, вона, здавалось, говорила: «Дивіться, чи є страждання, рівне моєму!»

Поруч на стільчику сиділа білява гарненька Постумія, теж у траурі. Дівчинка водила малими рученятами по рельєфних зображеннях людей і листя, що прикрашали погребну урну, і час від часу дивилася на матір, ніби сердячись на неї за надто довге мовчання.

Мати раптом отямилася, перевела очі на лист, який тримала в руці, і знову почала його перечитувати.

У тому листі говорилося:

«БОЖЕСТВЕННІЙ ВАЛЕРІЇ МЕССАЛІ ВІД СПАРТАКА ПРИВІТ І ЩАСТЯ.

З любові до тебе, моя божественна Валеріє, я зустрівся з Марком Крассом. Я згодився на це заради тебе і нашої любої Постумії, але претор Сицилії запропонував мені життя і волю ціною зради.

Вважаю за краще бути невдячним до тебе, бути жорстоким до моєї доньки, ніж зрадити своїх братів і вкрити своє ім ’я довічною ганьбою.

Коли ти одержиш цього листа, мене, мабуть, уже не буде, бо зараз перед нами велика вирішальна битва, в якій я із славою закінчу своє життя.

Попередня
-= 172 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!