Слава ЗСУ!

— Це дивно лише тому, що він неймовірно скупий, — додав Квінт Куріон. — А двісті тисяч сестерцій для Марка Красса не більше, як піщинка, порівнюючи з усім піском ясного Тибру.

— Його правда, — пожадливо блиснув очима Луцій Бестія. — Що то для Красса, який має сім тисяч талантів золота!..

— Тобто понад півтора більйона сестерцій?..

— Сума, яка здавалася б неймовірною, коли б не було відомо, що вона справді існує!

— Ось таким чином у нашій добре влаштованій республіці, — гірко промовив Катіліна, — для людини з дрібного душею і посереднім розумом широко відкрито дорогу до величі і почестей! А ось я, досить хоробрий і сильний, щоб довести до перемоги будь-яку війну, я не можу домогтися командування, бо я бідний та ще й обтяжений боргами. Якби Крассові завтра заманулося стати правителем якоїсь провінції, де доведеться здійснити який-не-будь військовий похід, він став би ним одразу. Адже він досить багатий, щоб купити не лише нещасний голодний народ, а також і ненажерний багатий Сенат.

— І подумати тільки, — додав Квінт Куріон, — яким брудним було джерело такого безмірного багатства!

— А, звичайно! — підхопив юний Бестія. — Всі знають, як він його здобув. Він скуповував за безцінь майно, конфісковане Суллою у жертв проскрипцій, позичав гроші під величезні проценти. А потім купив близько п’ятисот рабів — архітекторів і мулярів, і вони побудували, незліченну кількість будинків на пустирях, що дісталися йому майже за безцінь. Там стояли колись плебейські халупи _у які згоріли від частих пожеж.

— Отже, тепер, — перебив його Катіліна, — половина всіх будинків у Римі належить йому.

— Хіба ж це чесно? — спитав Бестія.

— Зате зручно, — гірко посміхнувся Катіліна.

— Невже ж так буде завжди? — вигукнув Квінт Куріон.

— Ні, так не повинно бути, — пробурмотів Катіліна. — Та хто може знати те, що записано в непорушній книзі долі?

— Бажати — значить могти, — зауважив Бестія. — Чотириста тридцять три тисячі з чотирьохсот шістдесяти трьох тисяч мешканців Рима не мають за що наїстися і не мають де скласти натомлені кості. Отже повинна знайтися смілива людина, яка покаже їм, що багатства, награбовані останніми тридцятьма тисячами громадян, здобуті неправдою і що володіння ними незаконне. Ти побачиш тоді, Катіліно, чи знайдуть ці знедолені спосіб показати свою силу клятій і проклятій породі паразитів, яка живиться кров’ю голодного нещасного плебсу.

— Не в безсилих наріканнях і не в даремних викриках слід виказувати свої почуття, юначе, — серйозно відказав Катіліна. — Ми повинні в глибині наших домів обміркувати широкий план і в слушний час здійснити його твердою рукою. Мовчи і чекай, Бестіє. Можливо, вже недалеко той день, коли ми зможемо завдати страшного і певного удару цьому гнилому соціальному ладові, під гнітом якого ми стогнемо. Адже, незважаючи на його зовнішній блиск, увесь він зогнив і розтріскався.

— Дивись, дивись, який веселий нині оратор Квінт Гортензій, — сказав Куріон, ніби бажаючи перевести розмову на інше. — Він, мабуть, радіє з відсутності Цицерона, бо лишився без суперників у красномовстві на Форумі.

— Ну й полохливий же цей Цицерон! — Івигукнув Катіліна. — Досить йому було помітити, що Сулла поглянув скоса на його колишнє юнацьке захоплення Марієм, як він сів на корабель і втік до Греції.

— Ось уже майже два місяці, як він зник із Рима.

— О, коли б я мав його красномовство! — пробурмотів Катіліна і стиснув свій могутній кулак. — За два місяці я став би володарем Риму.

— Тобі бракує його красномовства, а йому — твоєї сили.

— Однак, — сказав серйозно і задумливо Катіліна, — нам слід зробити його нашим прибічником. Це важко зробити при його млявій вдачі, де змішалися водно філософія перипатетиків і платонічні чесноти. Але якщо нам не пощастить цього зробити, то коли-небудь у руках наших ворогів він може стати страшною зброєю проти нас.

І троє патриціїв замовкли.

У цей момент натовп, що оточував портик, трохи розступився. З портика виходила Валерія, дружина Сулли, її супроводили багато патриціїв, серед яких виділялися присадкуватий товстун Децій Цедицій, худорлявий Ельвій Медуллій та Квінт Гортензій.

Широка палла із східної матерії темно-синього кольору обгортала її стан і ховала від пожадливих поглядів палких поклонників вроду, якою так щедро обдарувала природа Валерію.

Її обличчя було дуже бліде, а великі чорні очі, розширені і майже нерухомі, дивилися з виразом нудьги.

Вона граціозно відповідала на поклони патриціїв і, ховаючи позіхання під примхливою усмішкою, потиснула руки Ельвію Медуллію та Децію Цедицію. Ці двоє патриціїв здавалися тінями Валерії, так невідступно вони слідували за нею. Звичайно, вони нікому не поступилися честю допомогти їй сісти в носилки. Валерія запнула завіски і'знаком наказала рабам рушати.