Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спартак

— А чи є тепер у нас батьки й матері?! — глухо відповів Брезовір, обличчя якого потемніло від страшного гніву.

— Чи нам лишили щось для нас дороге? — додав другий гладіатор, очі якого заблищали ненавистю.

— Вставай, боягузе! — гримнув Торкват.

— Мовчи! — сказав Крікс і, звертаючись до відпущеника Гая Верреса, додав: — Ти підеш з нами. В кінці цього завулку ми порадимось і вирішимо твою долю.

Крікс дав знак вивести Сільвія Корденія. Він навмисно залишив йому останній проблиск надії, щоб той не зчинив галасу і не підняв на ноги всю вулицю. Крікс вийшов, а за ним — усі гладіатори, ведучи з собою ні живого ні мертвого відпущеника.

Один гладіатор лишився, щоб розплатитися з Лута-цією Одноокою за їжу та вино. Вона й не помітила серед гладіаторів свого торговця зерном. Тим часом гладіатори звернули праворуч од таверни, пішли вгору брудною покрученою вуличкою аж до міського муру. Далі починалося відкрите поле.

Тут зупинилися. Сільвій Корденій знову впав навколішки, почав плакати, силкуючись пробудити у гладіаторів милосердя.

— Чи хочеш ти, підлий боягузе, рівною зброєю битися з одним із нас? — спитав Брезовір відпущеника, який уже зовсім занепав духом.

— Згляньтеся... згляньтеся... заради моїх синів благаю вас про милосердя...

— У нас немає синів! — крикнув один з гладіаторів.

— І нам судилося не мати їх ніколи!.. — додав другий.

— Та невже ти вмієш тільки ховатись і шпигувати? — презирливо запитав Брезовір. — А чесно битися ти вмієш?

— О, рятуйте мене!.. Жити... благаю вас, жити!

— Так іди ж до пекла, нікчемо! — вигукнув Брезовір і всадив свого короткого меча у груди відпущеника.

— А з тобою і всі нікчемні, безчесні раби! — додав самніт Торкват, двічі вдаривши Сільвія, коли той уже впав.

Гладіатори, зімкнувшись навколо вмираючого, мовчки і похмуро стежили за останніми судорогами відпущеника Гая Верреса.

Брезовір і Торкват по кілька разів устромили свої мечі в землю, щоб зітерти з них сліди крові, перш ніж вона скипиться, і вложили їх у піхви.

А потім усі двадцять гладіаторів, задумані й мовчазні, вийшли пустельним провулком на людніші вулиці Рима.

.* * *

Через тиждень після описаних подій, о годині першого смолоскипа, з боку Аппієвого шляху через Капенську браму в’їхав до Рима вершник, загорнутий у плащ, щоб хоч трохи захиститися від зливи, що вже протягом кількох годин заливала вулиці міста. І вершник і кінь, спітнілі й захекані від тривалої їзди, були з ніг до голови забризкані грязюкою.

Незабаром вершник виїхав на Священну вулицю, зупинився перед будинком, де жила Евтібіда, спішився і кілька разів сильно ударив бронзовим молотком у двері. У відповідь одразу ж почувся гавкіт неодмінного при кожній римській господі сторожового пса.

Чекаючи, поки відчинять, вершник нашвидкуруч струсив бризки з мокрого як хлющ плаща. Нарешті почулися кроки воротаря, який наближався, заспокоюючи собаку.

— Хай благословлять тебе боги, добрий Гермогене! Я — Метробій, приїхав із Кум...

— Хай щасливим буде твоє повернення!

— Я мокрий, як риба... Юпітер, володар дощів, зволив побавитися, показавши мені, як добре працюють його шлюзи... Поклич-но когось із слуг Евтібіди, хай відведе цю бідолашну тварину до стайні сусідньої' харчевні, щоб там їй дали притулок і вівса.

Воротар клацнув пальцями — то був знак, яким викликали рабів — і, взявши коня за вудила, сказав:

— Заходь же, Метробію! Ти знаєш будинок: у галереї знайдеш Аспазію, покоївку господині. Вона доповість про твій приїзд. Про коня подбаю я, і все, що ти наказав, буде виконано.

Метробій переступив поріг вхідних дверей, намагаючись не посковзнутися, бо то вважалося найгіршою прикметою. Ввійшов до передпокою і поглянув на звичайний напис: salve12, що виднівся на мозаїчній підлозі під світлом бронзової лампи. При появі гостя це слово починав повторювати папуга в клітці на стіні (таким був звичай того часу).

Минаючи передпокій і атрій, Метробій пройшов до коридора галереї і звелів служниці доповісти Евтібіді про свій прихід. У цей час грекиня напівлежала на м’якій софі у своїй теплій запашній зимовій приймальні, обставленій гарними меблями. Вона розважалася тим, що слухала любовне освідчення юнака, який сидів біля її ніг. Евтібіда грайливо тріпала рукою його чорні, як воронове крило, кучері, а він дивився на неї пристрасними палаючими очима і виливав свої почуття в образних, поетичних, сповнених ніжності словах. То був Тіт Лукрецій Кар. *


 12 Привіт.

Попередня
-= 38 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!