Слава ЗСУ!
знайди книгу для душі...
Щоб досягти мети, Веррес з місяць тому доручив своєму відданому відпущеникові і вірному слузі Сільвію Кор-денію стежити за гладіаторами і довідуватися про всі таємниці їхніх зібрань.
Протягом місяця Корденій ретельно відвідував усі таверни, харчевні і вертепи в найбідніших околицях Рима, де звичайно бувало найбільше гладіаторів. Підслухування, підглядання дали йому деякі докази. І він, зрештою, дійшов висновку, що найбільш шановним і авторитетним серед цих людей був Крікс і що у відсутності Спартака саме він мав керувати змовою, якщо вона справді існувала. Отже, він і почав стежити за Кріксом. А оскільки галл учащав до таверни Венери Лібітіни, то Сільвій Корденій протягом тижня щодня бував тут, інколи навіть двічі на день. Нарешті, він здогадався, що цього вечора тут має бути нарада старших груп з Кріксом, і зважився на хитрість — сховатися під обіднім ложем саме в ту мить, коли Лутація Одноока буде зустрічати гладіаторів.
Поки Сільвій Корденій плутано й уривчасто розповідав про все це, Крікс уважно слухав і пильно стежив за ним, потім, трохи помовчавши, мовив повільно і стримано:
— А ти справді негідник, яких мало!
— Не цінуй мене вище того, чого я вартий, о благородний Кріксе, і...
— Ні, ні, ти вартий більшого, ніж здається на перший погляд. Під твоєю придуркуватою і боязкою зовнішністю криється тонкий розум і рідкісна хитрість.
— Але ж я не заподіяв вам нічого злого... я виконував накази свого господаря... і мені здається, що за мою щирість та врочисту клятву перед усіма богами Олімпу й пекла нікому не говорити, навіть Верресові, про те, що я взнав і що між нами сталося... Мені здається, ви змогли б мене помилувати і відпустити.
— Не квапся, любий Сільвію, про це ми ще поговоримо, — насмішкувато відповів Крікс.
Підкликавши до себе кількох гладіаторів, він сказав їм:
— Вийдемо на хвилину.
А останнім наказав:
— Стережіть його! І нег робіть йому нічого злого.
Разом з тими, кого покликав з собою, він вийшов через суміжну кімнату на вулицю.
— Що робити з цим негідником? — спитав Крікс у товаришів, коли в завулку всі зібралися біля нього.
— Та що тут питати? — відповів Брезовір. — Убити його, як скажену собаку, та й годі.
— Відпустити його — все одно, що донести самим на себе, — сказав другий гладіатор.
— Зберегти йому життя і тримати де-небудь бранцем було б небезпечно, — зауважив третій.
— Та і де ми могли б його заховати? — спитав четвертий.
— Отже, смерть? — запитав Крікс, обвівши всіх очима.
— Тепер ніч...
— На вулиці нікого немає...
— Ми його відведемо вулицею на той схил горба...
— Mors sua, vita nostra11, — як висновок виголосив Бре-зовір, вимовляючи з варварським акцентом ці чотири латинські слова.
— Так, це необхідно, — сказав Крікс, ступивши крок до таверни, але відразу спинився і запитав: — Хто ж уб’є його?
Ніхто не відповів одразу, а потім один з гладіаторів сказав:
— Убивати неозброєного, беззахисного...
— Якби він мав меч... — сказав інший.
— Коли б він міг і хотів захищатися, то я взяв би це на себе, — додав Брезовір.
— Але зарізати неозброєного... — зауважив самніт Тор-кват.
— Хоробрі й благородні ви люди, — схвально промовив Крікс, — ви справді гідні свободи!.. Але для загального добра хтось із нас повинен перебороти в собі огиду і виконати над цією людиною вирок, який моїми устами виголошує суд Спілки пригноблених.
Всі схилили голови на знак згоди.
— З іншого боку, — вів далі Крікс, — хіба він прийшов, щоб битися з нами рівною зброєю? Хіба він не шпигун? Коли б ми не викрили його, він доніс би на нас через дві години. А завтра нас усіх кинули б до Мамертінської в’язниці, щоб через два дні розп’ясти на Сессорському полі.
— Правда, правда!
— Отже, іменем суду Спілки пригноблених я наказую Брезовіру і Торквату вбити цю людину.
Обидва названі гладіатори відповіли нахилом голови, і всі слідом за Кріксом повернулися до таверни.
Сільвій Корденій, чекаючи вирішення своєї долі, не переставав тремтіти. Хвилини здавалися йому вічністю. Очима, повними розпачу і жаху, глянув він на Крікса та його товаришів, коли ті повернулися до таверни, і зблід,
бо їхні обличчя не віщували йому нічого доброго.
— Ну так що ж? — спитав він плаксиво. — Ви зглянетеся на мене?.. Залишите мене живим?.. Я... на колінах, життям ваших батьків і матерів, ваших близьких... смиренно вас заклинаю...
