Слава ЗСУ!

Все, що міг вигадати честолюбний, з багатою фантазією розум Сулли, було зібрано на цій віллі. Вона сягала аж самого морського берега. Там за наказом Сулли було споруджено особливий басейн для прирученої риби, яку пильно доглядали.

Будинок не поступався навіть найрозкішнішим будинкам Рима. В ньому була лазня, вся з мармуру, з п’ятдесятьма відділеннями для гарячих, теплих і холодних ванн, з різними вигодами, на які не пошкодували грошей. При віллі були квіткові оранжереї, пташники і обгороджені парки, де водилися олені, козулі, лисиці і всіляка дичина.

У це чарівне місце, приємне і корисне для здоров’я своїм теплим повітрям, два місяці тому віддалився для особистого життя всемогутній грізний екс-диктатор Риму.

Тут Сулла проводив дні за обдумуванням і писанням своїх «Коментарів», які присвятив Луцію Ліцінію Лукул-лу, що саме в той час доблесно воював, а через три роки, ставши консулом, переміг Мітрідата у Вірменії і Месопотамії. Пізніше Лукулл уславився у римлян не доблестю 4* 99 воїна і переможця, а витонченою розкішшю і багатством, якими він себе оточив, і пам’ять про нього дійшла до найвіддаленіших поколінь.

Ночі в своїй віллі Сулла марнував у буйних оргіях, і частенько схід сонця заставав його сонного і п’яного на трапезному ложі серед юрби блазнів і комедіантів — звичайних компаньйонів його гульні, ще більш п’яних та сонних, ніж він сам.

Через три дні після подій, описаних у кінці попереднього розділу, Сулла повернувся в кареті з Путеол, куди він їздив, щоб остаточно уладнати суперечки між магнатами і плебеями цього міста. Десять днів тому як посередник він поїхав туди, помирив ворожі партії і підписав мирний договір.

Повернувшись на віллу завидна, він наказав приготувати вечерю в триклінії Аполлона Дельфійського, в найбільшому з чотирьох триклініїв його величезного мармурового палацу.

Тут, у блиску палаючих смолоскипів, в ароматі квітів, що майже закривали стіни, серед хтивих усмішок і під веселі’ звуки флейт, лір і кіфар бенкет дуже швидко обернувся на найрозгнузданішу оргію.

У величній залі навколо трьох столів стояло дев’ять трапезних лож, на яких розмістилися двадцять шість гостей. Одне лише місце було порожнє — місце відсутнього улюбленця Сулли — Метробія.

Екс-дикгатор у білосніжному застольному вбранні, увінчаний трояндами, сидів на середньому ложі біля середнього столу поруч свого найближчого друга — актора Квінта Росція, який був царем бенкету. Сулла весело жартував і реготав, багато пив, і можна було подумати, що екс-дикгатор розважається безтурботно, що ніякий клопіт не тривожить його душу.

Та придивившись до нього уважніше, можна було легко помітити, як за ці чотири місяці він постарів, схуд, став ще потворніший і страшніший. Обличчя його змарніло, кровоточиві болячки на ньому розрослися, сиве волосся стало вже зовсім біле. Вираз безсилля і страждання, помітний у всій його зовнішності, був наслідком безсоння через безперервні муки його страшної недуги.

Та,, незважаючи на все це, в його проникливих голубувато-сірих очах більш ніж будь-коли блищав вогонь життя, сила волі, енергія. Зусиллям волі він хотів приховати

від присутніх свої нестерпні муки. Інколи це йому вдавалося настільки, що, особливо під час оргій, він наче й сам забував про свою хворобу.

— Ану, розкажи, розкажи, Понціане, — звернувся Сулла до одного патриція з Кум, який лежав за другим столом, — розкажи, що говорив Граній?

— Але ж я не чув його слів, — відповів той і весь пополотнів, бо, видимо, забрехався.

— Ти знаєш, Понціане, що в мене чутливе вухо, — м’яко сказав Сулла і при цьому грізно насупив брови, — я чув, що ти сказав Елію Луперку.

— Та ні... — відказав зніяковілий Понціан, — повір мені... щасливий і всемогутній диктаторе...

— Ти сказав такі слова: «Коли від Гранія, нинішнього еділа в Кумах, вимагали сплатити штраф, накладений Суллою на користь громадської казни, він відмовився, кажучи...» Тут ти глянув на мене і, помітивши, що я почув ці слова, урвав свою мову. Тепер я пропоную тобі повторити мені одне за одним слова Гранія, які він сказав.

— Але дозволь мені, о Сулло, найвидатніший серед рим-, ських полководців...

— Мені не треба твоїх похвал! — погрозливо прохрипів Сулла і, підвівшись на ложі, грюкнув кулаком по столу. — Підлий облеснику! Похвали собі я сам вписав своїми подвигами і тріумфами в консульські записи, і мені не потрібно, щоб ти мені про них каркав, як ворона. Слова Гранія — ось що хочу я знати, і ти мусиш мені їх повторити. Бо, присягаюсь арфою божественного Аполлона, мого покровителя, присягаюсь іменем Луція Корнелія Сулли, що ти своїм трупом сьогодні ж угноїш мій город!