Слава ЗСУ!

І, присягаючись Аполлоном, якого Сулла багато років тому обрав своїм особистим покровителем, він доторкнувся правою рукою до золотої статуетки цього бога, яку вивіз з Дельфійського храму. Він завжди носив її на шиї, на дорогоцінному золотому ланцюжку.

При цих словах, жестах і клятві присутні зблідли, пе-резирнулись і принишкли, бо вони добре знали Суллу. Музика й танці припинилися; мертва тиша змінила недавній шум і гомін.

Нещасний Понціан, затинаючись од страху, зразу ж пробелькотав:

— Граній сказав: «Тепер я не платитиму: Сулла незабаром помре, і я буду вільний від штрафу».

— А!.. — закричав Сулла, і його багряне обличчя враз пополотніло від гніву. — А!.. Граній нетерпляче жде моєї смерті?.. Браво, Граній!.. Він уже розрахував... він розрахував... — Сулла весь тремтів, намагаючись приховати гнів, яким палали його очі. — Він передбачливий!.. Він усе передбачає!..

Сулла на мить замовк, а потім, ляснувши пальцями, гукнув:

— Хрізогоне!

І грізно додав:

— Побачимо, чи не помилиться він у своїх розрахунках. Хрізогон, довірений відпущеник, підійшов до екс-диктатора, який уже встиг заспокоїтись, і той тихо щось йому наказав. Хрізогон відповів йому нахилом голови і пішов до дверей. Сулла крикнув йому вслід:

— Завтра вранці!

Потім, повернувши до гостей звеселіле обличчя, підніс келих з фалернським вином і вигукнув:

— Ну!.. Що з вами скоїлося? Чого похнюпили носи? Присягаюся всіма богами Олімпу, чи не думаєте ви, полохливі вівці, що це вже поминки по мені?

— Хай відведуть од тебе боги таку підозру!..

— Хай Юпітер пошле тобі щастя і захистить Аполлон!..

— Довгі літа всемогутньому Суллі! — хором закричали кілька гостей і високо піднесли чаші з пінявим фалернським вином.

— Вип’ємо всі за здоров’я й славу Луція Корнелія Сулли Щасливого! — чітко і дзвінко виголосив Квінт Росцій, підносячи свій келих.

Всі підтримали цей тост, випили, і ніби заспокоєний Сулла, обнімаючи й цілуючи Росція, гукнув цитристам і мімам:

— Гей ви, паскуди, що ви там робите?.. Ви вмієте тільки жерти й пити моє фалернське вино!.. Підлі нехлюї, хай вас зараз обійме вічний сон смерті!

Не встиг іще Сулла закінчити своєї лайки — а він майже завжди був брутальний, — як музики вже заграли і разом з танцюристками та мімами, що голосами вторили музиці, пустилися в танець, повний комічних і непристойних жестів.

Після закінчення танцю слуги подали на середній стіл великого орла у пір’ї, ніби живого. У дзьобі він тримав лавровий вінок, перев’язаний пурпуровою стрічкою, і на ній було написано золотими літерами: «Sullae Felici, Epafrodi-to», що означало «Суллі Щасливому, улюбленцеві Венери». Прізвисько «Епафродіт» було одним з найприємніших для Сулли.

Під оплески гостей Росцій узяв вінок із дзьоба орла і подав його Аттілії Ювентіні, вродливій відпущениці Сулли, яка сиділа поруч з ним.

Аттілія Ювентіна поклала вінок на голову Сулли поверх трояндового вінка і ніжним голосом промовила:

— Тобі, улюбленцеві богів, тобі, непереможному імператорові, ці лаври присудив подив усього світу!

Сулла розрізав ножем черево і шию орла, і звідти випали яйця, які були роздані гостям. Кожен знайшов у яйці смаженого бекаса, заправленого жовтою поперченою підливою.

Трохи згодом було подано величезний пиріг. Верхня скоринка його з тіста й меду правильно зображувала округлу форму колонади храму. З пирога, ледве він був надрізаний, вилетіла зграя горобців, рівна кількості гостей. У кожного горобця до шиї стрічкою був прив’язаний подарунок з іменем того, кому він призначався.

Оплески й сміх зустріли цей новий сюрприз, приготовлений вигадливим поваром Сулли. Гонитва за птахами, що намагалися вилетіти з цієї наглухо закритої зали, веселий гамір тривали ще довго. Його припинив Сулла. Відірвавшись на мить од ласк Ювентіни, він гукнув:

— Гей, слухайте!.. Я сьогодні в доброму настрої і хочу почастувати себе і вас видовищем, яке не часто можна побачити на бенкетах... Слухайте ж... любі мої друзі... Чи бажаєте ви подивитися в цій залі бій гладіаторів?

— Так, так, хочемо! — закричали десятки голосів, бо до цього видовища були охочі не тільки гості, а також музики й танцюристки. Вони з радістю кричали «хочемо», не подумавши, що питають зовсім не їх.

— Так, так, гладіаторів!.. Гладіаторів!.. Хай живе Сулла!.. Найщедріший Сулла!

Незабаром до зали увійшли десять гладіаторів, яких привів Хрізогон. П’ятеро були у фракійському одязі, п’ятеро — в самнітському.

— А Спартак? — запитав Сулла Хрізогона.