Слава ЗСУ!

— Перемогам у твоїх походах ти зобов’язаний твоєму розумові й доблесті, а не віщуванню сновидінь.

— Більш ніж мій розум і моя хоробрість, Хрізогоне, мені завжди сприяла доля. Тільки на неї я покладався.

Повір мені, найбільш вдалими були ті походи, які я провадив навально і без роздумувань.

Спогади про діла, серед яких багато було ганебних, але багато справді величних і славетних, повернули спокій душі Сулли, і його чоло трохи проясніло. Тому Хрізогон зважився доповісти йому, що, за його вчорашнім велінням, Граній прибув з Кум і чекає його наказів.

Обличчя екс-дикгатора миттю пересмикнулося від гніву, він хижо зиркнув очима і хрипким голосом люто закричав:

— Введи його сюди... Зараз же... сюди... до мене... цього нахабу... Він один на весь світ насмілився знущатися з моїх наказів... і бажає моєї смерті!

Худими кощавими руками він судорожно стиснув край басейну.

— Чи не міг би ти зачекати, поки вийдеш з ванни?

— Ні... ні... зараз же... сюди... перед мої очі. Хрізогон вийшов і одразу ж повернувся, ведучи еділа Гранія.

Це був кремезний чоловік років сорока. На його грубому обличчі відбивалася хитрість і злоба. Увійшовши до купальні Сулли, він увесь пополотнів і, не в силі приховати страху, кинувся улесливо цілувати Суллі руки.

— Хай довгі роки бережуть боги великодушного Суллу Щасливого! — проказав Граній; його голос помітно тремтів.

— Не так ти говорив позавчора, падлюко! Ти кепкував з мого справедливого присуду сплатити до громадської казни штраф. Ти галасував, що не хочеш платити, бо не сьогодні-завтра я маю померти, і ти звільнишся від виплати.

— Ні, ніколи, ніколи не вір цьому наклепові... — белькотав переляканий Граній.

— А, боягузе, тепер ти тремтиш?.. Тобі слід було тремтіти, коли ти ображав наймогутнішого і найщасливішого серед людей... Негідник!

Кажучи це, розлючений Сулла з виряченими, налитими кров’ю очима вдарив по обличчю нещасного. Той, плачучи, впав біля басейну і благав про помилування.

— Зглянься... пожалій мене... благаю, помилуй!., кричав бідолаха.

— Пожаліти?.. — вже несамовито репетував Сулла. — Пожаліти тебе, який образив мене... в той час, коли я сам страждаю від жорстокого болю?.. Ти мусиш померти тут, зараз, перед моїми очима... Я палаю жадобою упитися твоїми останніми корчами, твоїм передсмертним хрипінням!

Сулла казився, мов навіжений, і, гарячково чухаючи обома руками вкрите болячками тіло, глухо гукав на рабів:

— Гей, ви... ледарі... чого стоїте?.. Хапайте його, бийте на смерть, тут, при мені... душіть... убийте його!..

І тому, що раби, здавалось, вагалися, він уже через силу зарепетував:

— Задушіть його, або я накажу всіх вас розп’ясти, присягаюсь смолоскипами й гадюками ериній!

Раби кинулися на нещасного еділа, звалили його додолу, стали бити, топтати, а Сулла ще дужче скаженів, божевільно метався, як хижий звір над жертвою, і все кричав:

— Отак! Дужче!.. Бийте!.. Топчіть!.. Душіть цього падлюку!.. Душіть його, душіть!.. Ради всіх пекельних богів, задушіть його!..

Граній, під ударами чотирьох рабів, сильніших від нього, одчайдушно захищався, як кожна жива істота боронить своє життя: він завдавав могутніх ударів нападаючим, намагався вирватись.

Раби спочатку били свою жертву неохоче і не дуже, а потім розлютились і, під’юджувані нестямними криками Сулли, так скрутили Гранія, що він не міг поворухнутися. Тоді один з них обома руками стиснув йому горло, надавив щосили груди колінами і миттю задушив.

А Сулла з виряченими очима, з піною на губах захоплено упивався цим побоїщем з хтивістю дикого звіра і вже слабким голосом знесилено хрипів:

— Так... Так!.. Дужче... дави... души!

Але тієї миті, коли Граній сконав, Сулла сам, знесилений криком і припадком божевільної люті, впав навзнаки в басейн і прохрипів:

— Допоможіть... умираю... рятуйте!..

Обличччя колишнього диктатора помертвіло, повіки майже закрили напівзгаслі зіниці, зціплені зуби скреготіли, губи смикалися, все тіло тіпалося.

У той час як Хрізогон і раби метушилися біля Сулли, намагаючись привести його до пам’яті, раптова судорога струснула і майже підвела його тіло, потім на нього напав сильний кашель, і трохи згодом, вивергаючи дивовижну кількість крові і не розплющуючи більше очей, Сулла помер.

Так померла у шістдесят років людина, настільки ж велика, наскільки злочинна. Видатні здібності і велич душі Сулли були заглушені жорстокістю і сластолюбством. Він звершив великі діла, але накликав на свою батьківщину багато нещастя. Таму, уславлений як великий полководець, він залишив по собі в історії пам’ять як про найгіршого громадянина. І, вивчаючи всі його діла, важко вирішити, чого в нього було більше — мужності й завзяття чи підступності й лукавства. Консул Гней Папірій Карбон, з партії Марія, який довго і завзято воював проти Сулли, звичайно говорив, що коли він боровся проти лева і лиса, які жили в душі Сулли, то більшого клопоту йому завдавав лис.