Слава ЗСУ!

І йому снилося, що опинився на висхлому, безплідному полі, обпаленому пекучим сонцем... Він почував, що весь спітнів, а горло його пересохло, мучила спрага... Ох!.. Яка спрага!.. А в грудях такий тягар... така тривога... така нудьга... На щастя, Метробій почув дзюркотіння струмка... і побіг у той бік... Біг... біг... і не міг добігти, бо ноги обважніли... стали мов дерев’яні... і п’яти не могли відірватись од землі... А до струмка було ще далеко! Метробій, сам не знає як, побачив, що в струмку тече фа-лернське... і, дивна річ, його дзюрчання скидалося на людський шепіт... Метробій, умираючи від спраги, біг і нарешті добіг. Коли ж він упав ниць, щоб напитись чудового фалернського... перед ним раптом з’явився Нума Помлілій і не дозволив пити. Нума Помпілій мав білу бороду, довгу-предовгу, і був суворий на вигляд; скоса позираючи на Метробія, він став обкладати його лайками, докорами. Який гучний, металевий голос був у цього Нуми Помпі-лія!.. І в той час, як він говорив, Метробій знову чув шепіт голосів, що, здавалося, виходили із струмка, і вода в ньому з фалернського вина враз перетворилася на кров. А Нума скористався з цього, щоб іще дужче його ганити, і нарешті грізно закричав на нещасного Метробія:

— А-а, ти хочеш пити?.. Ти жадаєш крові, тиране?.. Так напийся крові твоїх братів, падлюко!

Сон ставав дедалі зловіснішим. Серце у Метробія стискалося; він боявся цього дідугана з невблаганним голосом, щодуху кинувся навтіки, спотикався об пеньки, впав сторчака...

І прокинувся.

Першу хвилину був ще приголомшений сном і не міг второпати, де він. Протер очі, озирнувся навколо і побачив, що він у лісі, що вже ніч і тільки місячне світло де-не-де розриває темряву між деревами. Спробував зібрати думки і хоч трохи привести їх до ладу. Та це йому не вдавалося, бо, і прокинувшись, усе ще чув гучний голос Нуми Помпілія, його гнівні слова. Тому в перші хвилини він гадав, що ще спить, бачить сон. Але скоро переконався, що справді прокинувся, ледве пригадав, як тут опинився, і зрозумів, що голос, який чувся йому у сні, був голосом живої людини і лунав тут, на сусідній галявині.

— Смерть за смерть! Постараємось принаймні вмерти заради нашої користі, а не для розваги завойовників! — палко й завзято говорив цей голос, видимо продовжуючи почату промову. — Скажені, люті звірі в людській подобі прагнуть крові, наче тигри Лівійської пустелі. їм приємно, щоб лилася кров пригнічених... Хай вийдуть зі своїми мечами проти наших мечів, хай потече їхня кров, змішуючись з нашою. От тоді вони зрозуміють, що серце б’ється і у рабів, і у гладіаторів, і у пригнічених. І вони переконаються — присягаюся всіма богами Олімпу!.. — що великий Юпітер створив усіх людей рівними. Для всіх однаково повинно світити сонце, а земля — цвісти й приносити плоди. Вони зрозуміють, що життя повинне всім давати щастя й радість!

Схвальний гомін почувся слідом за цими палкими словами і надовго порушив нічну тишу.

Метробій зрозумів, що це були збори людей, які щось замишляли проти республіки. Йому здавалося, що він уже десь чув цей гучний голос.

Але чий же це голос? Де раніше чув його Метробій? Коли? Оцього він ніяк не міг пригадати.

— Чи можемо ми після чотирьох років таємної, впертої праці нарешті сказати, що зійшла довгождана зоря свободи? — хрипко, басовито запитав інший голос поганою латинською мовою.

— Чи зможемо ми нарешті стати до бою? — спитав хтось іще більш хрипко та басовито.

— Зможемо! — відповів голос, який Метробій почув, коли прокинувся. — Арторікс завтра їде...

При цьому імені Метробій упізнав голос промовця. Це був не хто інший як Спартак, і Метробій одразу зрозумів, про що тут говорили.

— Арторікс їде завтра до Равенни і попередить Грані -ка, щоб він тримав напоготові своїх п’ять тисяч двісті гладіаторів. Це буде перший легіон нашого війська. Другим буде той, яким командуєш ти, Кріксе. Він складається з семи тисяч семисот п’ятдесяти членів нашої Спілки, що живуть у Римі. Третім і четвертим будемо командувати я і Еномай. До їх складу входитиме десять тисяч гладіаторів, зібраних у школі Лентула Батіата в Капуї.

— Двадцять тисяч гладіаторів, вишикуваних у легіони! — з дикою радістю голосно вигукнув Еномай. — Двадцять тисяч!.. Ого!.. Присягаюсь богами пекла, б’юсь об заклад, що ми побачимо, як застібуються панцири на спинах гордих легіонерів Сулли й Марія.

— А тепер, коли все умовлено, — заради наших пригноблених країн, заради успіху нашої справи, заради святої віри, що нас єднає, — сказав Спартак, — будьте обережні й розсудливі. Не будемо ризикувати успіхом нашої справи. Утримаймося від будь-якого невчасного виступу. Невчасна сміливість — злочин і в одну мить може занапастити плоди чотирирічної величезної, настирливої праці. Протягом п’яти днів ви почуєте про наш перший виступ, дізнаєтесь, що ми захопили Капую. Хоч Еномай і я зберемо наші загони за містом, та при першій нагоді сміливо вдаримо по столиці Кампаньї. Тоді ви в Равенні і в Римі збирайте всіх і поспішайте до нас. А до часу, поки не повстане Капуя, хай серед вас панує мир і спокій.