Слава ЗСУ!

— Ми їх маємо триста п’ятдесят чи чотириста.

— Ось наша зброя! — вигукнув Спартак, і його очі спалахнули радістю. — 3 десяти тисяч гладіаторів цієї школи ви, безсумнівно, нийсміливіші й найрішучіші. Сьогодні увечері ви повинні довести своєю відважністю і лев’ячою мужністю, що ваші товариші по нещастю недарма обрали вас ватажками. Чи готові ви на все?

— На все готові! — відповіли в один голос гладіатори.

— Чи готові ви битися безоружними проти озброєних і бути перерізаними, як вівці?

— На все готові! — рішуче, як один, повторили двісті гладіаторів.

— Тоді мерщій!.. Виносьте смолоскипи... Подвоїмо, якщо можливо, потроїмо їх кількість. Озброїмося ними. Нападемо на охорону найближчого залу, проженемо її, підпалимо двері і здобудемо стільки зброї, скільки нам потрібно для перемоги! Ні, присягаюся священними богами Олімпу, не все втрачено, поки ще жива віра в нашу справу, поки ми ще не втратили мужності! Перемога буде за нами, якщо ми твердо зважимось або перемогти, або вмерти!

Очі рудіарія палали, здавалося, вони освітлювали над¹ природним блиском його натхненне обличчя. Віра й завзяття, подібно до струму, передалися від нього до сердець двохсот гладіаторів. Миттю зібрали вони різноманітні смолоскипи — з клоччя, обмоченого в смолу і сало, з смолистих дощечок, з’єднаних у трубки і наповнених запалювальним матеріалом, запалили їх і, люто розмахуючи ними, мов мечами, приготувалися із цією нікчемною зброєю йти на все заради загального порятунку.

У цей час центуріон Попілій, зміцнивши варту біля міських воріт, привів до школи гладіаторів понад триста легіонерів у розпорядження трибуна Тіта Сервіліана. Водночас до Фортунатських воріт підійшло близько семисот солдатів міської варти з їхніми центуріонами під безпосереднім начальством префекта Меттія Лібеона.

Це був чоловік років п’ятдесяти, високий на зріст, дуже товстий, рум’яний, здоровий на вигляд. На обличчі префекта з першого погляду можна було прочитати любов до затишку, спокою і постійних епікурейських насолод за келихом у триклінії. Він уже багато років очолював префектуру Капуї і вільно користувався вигодами свого високого і завидного поста. Обов’язки його у мирні часи були легкими й малозначними. Тому буря, яка так зненацька нависла над цією безжурною головою, спіткала його зовсім непідготовленого і вразила, як людину, пробуджену від приємного сну. Нещасний урядовець зовсім розгубився, як курка у купі клоччя.

Однак небезпечність становища, страх перед покаранням, настійні вимоги його честолюбної й рішучої дружини Доміції і, нарешті, поради відважного трибуна Сервіліана взяли верх над нерішучістю. І Меттій, навіть не розуміючи як слід, що діється, не передбачаючи наслідків своїх наказів, зважився нарешті дещо зробити, дати деякі розпорядження.

Найбільш несподіваним наслідком його наказів було те, що нашвидкуруч скликані і озброєні бійці міського ополчення почали кричати, щоб до бою їх вів сам префект, що вони довіряють тільки йому.

Спершу бідолаха рішуче відмовлявся. Його перемагав страх. Префект говорив, що він, мовляв, людина тоги, а не меча і ще з дитинства відвик од зброї та воєнних справ. Він запевняв, що його присутність у палаці префектури конче необхідна, треба усе передбачити, про все подбати, всім розпорядитись. Однак під тиском капуанських сенаторів, вимог воїнів і докорів дружини нещасний мусив скоритися, надіти шолом, панцир і підперезатися поясом з мечем. Не як воєначальник, що на чолі війська йде до бою, а як жертва, яку тягнуть на заклання, рушив він з дому на чолі капуанського ополчення в напрямі гладіаторської школи. Коли капуанські воїни наблизилися до фортунатських воріт, трибун Сервіліан, у супроводі По-пілія та Лентула Батіата, вийшов назустріч префектові і сказав, що треба зібрати нараду, щоб обговорити план наступних дій.

— Так... нараду, нараду... мало сказати — порадитися... слід переконатися, чи всі знають... чи всі можуть... — сказав, заїкаючись, Меттій. Труднощі його становища зростали Ше й тому, що він намагався приховати страх, який його охопив.

— Тому що... зрештою... — вів він далі після хвилинного мовчання, бажаючи переконати присутніх у тому, -що він справді про щось міркував. — Я знаю всі закони республіки і при нагоді вмію теж володіти мечем... і якщо для батьківщини потрібно... якщо потрібно, можу віддати життя... але командувати... так... несподівано... навіть не знаючи, проти кого... і як... і де... бо зрештою... якби справа була проти відомого противника... у відкритому полі... я знав би, що робити... Я знав би, що я роблю... але...