Слава ЗСУ!

Другим указом Сенат Капуї доручив трибунові Тітові Сервіліану командувати однією з двох когорт, розміщених у Капуї, а друга когорта разом з міським ополченням під командуванням центуріона Попілія мала лишитися для нагляду за школою Лентула і для захисту міста. Сер-віліанові надавалося право взяти у сусідньому місті Ател-лі ще одну когорту і з цими силами вирушити на остаточне знищення божевільної спроби повстання.

Укази було передано на підпис префектові Меттію Лі-беону, який почував себе дуже погано від стусана Еномая і від страху. Майже непритомний лежав він дві доби в постелі й весь тіпався в тяжкій лихоманці. Він підписав би не два, а десять тисяч указів, тільки б бути подалі від жахів тієї ночі, наслідки якої і досі мучили його душу й тіло.

Отже, тієї ж ночі Тіт Сервіліан виступив до Ателли, взяв там другу когорту і на чолі тисячі двохсот бійців най-коротшим шляхом прийшов до Везувію.

Ніч він перебув на схилі гори і на зорі почав підійматися до вершини. Коли зійшло сонце, Сервіліан був уже біля табору гладіаторів.

Хоч як тихо, обережно просувалися римські когорти, передній дозорець помітив їх на відстані пострілу з самостріла. Раніш ніж вони до нього дійшли, він зняв тривогу, відбіг до другого дозорця, і таким чином усі вони швидко відступили за вал. А там гладіатори вартової півманіпули вже були готові зустріти римських легіонерів градом каміння. Поки гладіатори спішно шикувалися в бойовий порядок, трибун Сервіліан пустився бігцем і перший шалено вигукнув сигнал атаки. Підхоплений поступово всіма легіонерами, цей вигук злився в одне оглушливе, страшне, що наводило жах, «барра» — крик слона; за звичаєм, з цим криком римські легіонери кидалися в наступ.

Та тільки-но Сервіліан і голова першої когорти з’явилися перед насипом противника, як п’ятдесят гладіаторів пустили в римлян цілу хмару каміння.

— Вперед! Вперед в ім’я Юпітера Державця! Сміливіше! — вигукнув трибун, відважно біжучи до валу. — Миттю будемо в таборі цих злодюг і всіх порубаємо!

Незважаючи на рани від граду каміння, римляни бігли до валу і кидали дротики в гладіаторів, які не були захищені насипом.

Крики посилились, і сутичка почала перетворюватися на жорстоке кровопролиття.

А Спартак з високої скелі, де стояло його вишикуване військо, з проникливістю, гідної Ганнібала або Алексан-дра Македонського, відразу зрозумів грубу помилку римського воєначальника. Сервіліан вів своїх бійців щільною колоною по вузькій стежці, де їхній фронт не міг бути ширшим, ніж на десять чоловік у ряд. Тому під градом каміння вузька і глибока колона воїнів опинилася стиснутою з боків. Спартак зрозумів цю помилку і одразу скористався з неї, наскільки дозволяла йому його власна позиція. Він виставив своїх бійців, розташувавши їх у два ряди на всю широчінь майданчика і наказав їм щосили і безперервно кидати каміння в колону ворога.

— За чверть години, — вигукнув Спартак, ставши на краю майданчика і кидаючи каміння в римлян, — вони кинуться навтіки, а ми наздоженемо їх і посічемо на капусту!

Сталося так, як він передбачав. Хоча відважний трибун Сервіліан з найхоробрішими легіонерами досяг валу, але для задніх рядів римлян, що не могли пустити в хід зброю, ставав нестерпним дедалі дужчий град каміння. Гострі камені трощили шоломи, панцири, ранили в голови, оглушували, валили з ніг. Незабаром колона римлян похитнулася, почала ламатися, задкувати і розпорошуватися. Марно Сервіліан охриплим з натуги голосом вимагав від своїх солдатів триматися проти кам’яного урагану. Натиск шеренг, яким доводилося найсутужніше, ставав усе нестерпніший і нарешті викликав загальне безладдя. Почалася тиснява, легіонери давили, топтали один одного і нарешті кинулися тікати.

Тоді гладіатори перемахнули через вал і з мечами та списами побігли за ними навздогін. Від насипу, звідки мчали палаючі помстою гладіатори, до хвоста колони римлян ця довга низка людей здалека могла б здатися величезною гадюкою, що повзла і звивалася схилом гори.

Короткий біг швидко обернувся на поразку римлян. Його особливість полягала в тому, що понад дві тисячі людей — і втікачі, й переслідувачі — не могли битися. Римляни, хоч би й хотіли того, не могли спинитися, бо задні тиснули на передніх; з тієї ж причини не могли спинитися і гладіатори. Тісна й стрімка стежка надавала потокові людей вимушеної швидкості, і, подібно до лавини, цей потік міг спинитися лише біля підніжжя гори.

І справді, тільки там, де спуск став положистий і гірська стежка виходила на широкий шлях, утікачі змогли розсипатися по навколишніх полях та садах. Тільки там гладіатори і змогли розгорнути бойовий фронт, безперервно рубаючи й колючи легіонерів.