Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спляча красуня

На свою біду здавався ще й погордливим: у палаті, їдальні, чи на прогулянках тримався сам по собі. Ні до кого першим не озивався, а коли спитають про щось – відповість, ніби видавить слова через силу. Так і склалося, що майже не помічали його в своєму гурті, хоч і зла проти нього не тримали.

Еге, парубче, подумав я, та в тебе душа, виявляється, тонка! За ким сумуєш? За домівкою, батьками, любою дівчиною? Нічого не знав про нього. Міг він отримати листа з лихою звісткою. А якщо ні, то що болить йому? Тут, край світа, війни?

Цікаво, якими йому видаємося? Ось я, приміром, – на три-чотири роки старший. Уявляв себе на його місці : хлопчина в оточенні всього набачених вояків, у котрих

своя, недоступну його розумінню, ціна світу.

І ніби оживало в моїй душі прижухле тяжіння до людей. Згадав несамохіть, що ніколи в довоєнній порі не почувався самотнім, бо для братерства, вірилося, варто лише щиро подати руку... На війні те майже забулося – хіба стане сил у кожному вбитому впізнавати брата? А для цього хлопця ще мала дзвеніти пісня молодості. Тільки ж і їй, певно, війна підтяла, на свій штиб, крила. І, може, бачиться йому життя брилою льоду, через яку не пробитися до людського тепла? Незатишно мусив почуватися серед нас, а сьогодні й поготів.

Засинаючи, ловив нитку цієї думки, бо на кінці її мусило з\'ясуватися щось важливе. А вона вислизала і не давалася, аж доки різкі стогони не розбудили мене. У лейтенанта-артилериста починався приступ. Минула четверта ранку і, доки й розсвіло, ніхто в палаті не склепив очей.

Невиспаний, розшарпаний тими зойками похмуро вештався я подвір\'ям, доки сніданок. Аж намірився гайнути в степ. На очі трапився наш танцівник, на його «добридень» я віддав неуважним кивком голови, та, згадавши нічні допоминки про нього, спинився і сказав:

– Ну й нічка нам видалася!

Він злегка всміхнувся у відповідь.

– Кожному тут несолодко, – вів я своєї. – Як, земляче?

Та він мовчав і дивився очікувально, намагаючись збагнути спонуку моїх слів. Мені хотілося, щоб упізнав із них приязнь.

– Попускають болячки, скоро й до театру можна вертатись?

Він стенув плечима і, всміхнувшись задля чемності, знову промовчав. Ще потрібне було, якесь моє слово, аби він зрушився до розмови. Однак, між нас так і лишилася «нічия земля».

Я махнув рукою – «всього, і ми розминулися. «Йолоп! – картав себе. – Здалося йому твоє співчуття, душпастир самозваний!» Сердився, власне, на свою незграбність у розмові – ніде правди діти, відвик по-колишньому подавати руку на братерство.

А все ж той хлопчина зазолив мене своїм нічним схлипуванням. За сніданком навіщось підморгнув йому, та нам обом стало незатишно, хоч він посміхнувся у відповідь. Опісля ходив у степ, за обідом й вечерею ми сиділи порізно, а до палати він зайшов, коли погасили світло.

Для моїх думок стачало віднині поживи. Яким-то буде повернення додому? Де житиму, куди потнутися працювати? Може, до Києва? Там колись мав друзів з університетського курсу. Фронтовий журналіст мусить придатися. Написав два листа, майже навмання, на адресу своєї армійської газети, поділився з хлопцями новиною – демобілізований. Щось та й порадять. Зворотну адресу зазначив: Київ, головпошта, до запитання. Як на іншу планету, аж не вірилось, що не за номером польової пошти, а завдяки таким простим координатам надійде відповідь.

Через три дні мені було вирушати. Вийняв із шухляди свого зошита – тепер не боявся його, ставав мені дорогим. На дотик відчутне, для очей переконливе свідчення моїх трьох років на війні. Захотілося перечитати. Подався до бібліотеки – там спокій, і гортав сторінки, доки не перебіг останньої.

Попередня
-= 3 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!