Слава ЗСУ!

Невже й справді все це вмістилося у три роки життя?!

Сидів за столом спустошений і втомлений. Лихо земне взяло з мене данину ще раз, хоч моя і не була найбільшою.

Знадвору долинув передзвін. Давали знак до вечері. Підвівся і вийшов зі свого закапелку, відокремленого уступом стіни від читального залу. Сонце з-над обрію на мить засліпило крізь вікно, і з жовтогарячою імлою перед очима прямував я до дверей.

Наштовхнувся на стілець, відсунув, мимоволі озирнувся, чекаючи сміху. За столиком побачив одиноку постать. Сонячна полуда звіялась, і впізнав нашого артиста. Щось писав, схилившись над зошитом, не помічаючи моєї присутності, гуркотливо засвідченої. Дивився на нього, і здалося, що бачу його не за п\'ять метрів, а з віддалі в десятки літ: він за столом, ця зала – висвітилися, неначе з далекого минулого, і мені, колись, близького...

Жахлива байдужість розлилася в тілі, й відчув себе тисячолітнім старцем.

Він звів голову – і мара пропала. Я оживав, а Дмитро дивився на мене з подивом. І я посміхнувся, мабуть досить очманіло, бо у відповідь губи його судомно здвигнулись.

– До вечері дзвонили, – ніби ковтнув я щось натужно.

– Справді? – не знав, що сказати. Склав зошита, відсунувся на стільці, тоді знову розкрив. – Зараз іду.

Зошит у нього був, як і мій, в коричневому коленкорі.

- А я ось за три дні рушаю...

- Додому?

– Чи тепер є та дома... Подамся до Києва, може, придасться списаний газетяр.

– У Києві гарно!

– Було... По радіо кажуть – від Хрещатика каменя на камені не лишилося.

Він промовчав, «нічия земля» між нами гухнула, осіла і стало провалля.

- Може, передати щось комусь там, вдома? Листа, абощо?

- У мене в Києві нікого немає. Я – з Дніпропетровщини.

- Батьки там?

– Мама, батько у фінську загинув...

Ех, хлопче!

- Вона теж в евакуації?

– Не знаю. Як війна почалася, послав їй листа з новою адресою театру, але нічого не відписала...

- Що не кажи, незатишно тобі серед нас.

- Чому?

– Ну... – здається, ніколи ще не почувався таким незграбою.

Ми вмовкли. Він звівся на ноги, скручував і розкручував свого зошита, мов учень, що чекає, доки нелюбий учитель звільнить його від своєї довірливості.

Вочевидь, я був справжнім монстром, коли вимовив:

– Просто не спалося нинішньої ночі...

І глянув йому в очі. Він зрозумів, обличчя вкрилося червоними плямами, опустив погляд долі й знову промовчав. А я летів у те провалля, клянучи свою настирливість разом з добрими спонуканнями. Випробовуючи можливість останнього спасіння, вийняв загорнутий в газету зошит і показав йому:

– Однакові, еге ж? Візьми, почитай, може цікаво буде.

Чи стало б мене тоді ще на якусь дурницю? Але відчинились двері, заглянула бібліотекарка й звеліла:

- На вечерю, зачиняю!

- Єсть! – віджартувався я, і то був порятунок. Бо згвинчувалася обрида на самого себе.