Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Спляча красуня

Після вечері Дмитро кудись зник, я теж уникав місць, де могли б зустрітися. Настрій – геть зіпсутий, неначе когось образив. Але хіба завинив перед ним? Незграбним виявився у розмові? Хай простить! Здобра підступив до нього. Лютував на себе за зошита: сплюндрував, оддав у чужі руки те, що мусило лежати в потайку роками, доки не віддалиться, схолоне. Невже рішення медкомісії, нове життя попереду зовсім позбавили мене глузду? Побачив хлопчину, що не бував у нашому казані, й попустив повід? Він ще й тікатиме тебе ці дні.

Потроху заспокоївся: справді, що такого сталося, навіщо побиватися? Згадував ту нікчемну сцену в бібліотеці: чому підступився до нього? Бо плакав уночі? Погляд уникливий, навіть сором\'язливий, але й непоступливий... Хіба такий потребуватиме втішань чи жалості? Може й придалося б йому що інше нині, тільки не це. Хоч і викликає симпатію, та його душа за сімома замками. І не спішить комусь її відкривати. Між іншим, пригадалось, що нечасто заставав його в палаті, натомість бачив не раз у бібліотеці – сидів, як і сьогодні, щось писав. Звична картина – з госпіталю всі пишуть листи. Втім, зошит у нього як мій... І... Що? Одне слово, маленький урок: не сунься до людей зі своїми рефлексіями, – пошиєшся в дурні.

Вернувся до палати, коли вимкнули світло. Минаючи Дмитрове ліжко і не глянув, чи він є.

Зранку побігав у дворі, вмився і, бадьорий тілом і душею, зустрів перед їдальнею Дмитра. Привіталися. Пожартував про щось, потім запитав: не сприйняв, бува, серйозно пропозицію полистати мої записи?

- Прочитав уже, – почув у відповідь.

- Ну, спасибі за увагу!

- Це вам спасибі. Гадаю, не скоро пощастить подібне читати. Майже готова книжка. Тільки от про особисте у вас говориться надто відсторонено.

Ого, хлопче! Ти ще й достобіса серйозний! І мені знову стало прикро за вчорашнє.

- Де там книжка, просто для себе писав, щоб колись нагадати...

- Не применшуйте. Я відразу зрозумів – то ваша відплата війні.

Відплата війні!

– Це ви влучно сказали.

Він знизав плечима і глянув мені в очі, якби вперше допустившись думки прийняти за свого.

– Людині треба дещо пережити, аби щось писати, – додав я. Не хотів, аби він сприйняв мої слова за докір, що не воював. Бо й справді, не визначив би краще за нього власну спонуку занотувати все пережите. Він зрозумів.

– Хіба війна минає когось?

Зрозумів і я. Ми стояли на доріжці до їдальні, нас оминали, зачіпали вряди-годи плечима, хтось глузливо порадив стати в дверях, так, мовляв, буде ще зручніше для всіх.

Поснідав я швидше за Дмитра, вийшов на двір і стояв неподалік. Невдовзі з\'явився й він.

- Може прогуляємось? – запропонував йому.

- Якщо не надовго. Мені скоро на уколи.

Ми вийшли за браму і подалися курною дорогою.

– Такий ви міцний на вигляд хлопець і потрапили сюди. За які «гріхи»? – поспитав я.

- Нефрит, – відповів коротко.

- Ну, це не так страшно!

– Якщо минеться. Працювати заважає, лікарі страхають – доведеться кинути балет.

Попередня
-= 5 =-
Наступна
Коментувати тут.


Ваш коментар буде першим!