Слава ЗСУ!

– Щось перехотілося працювати, ходімо в степ...

Ми гуляли вже знайомими місцями, я ділився своїми планами на майбутнє і про те, щоб неодмінно зустрітися нам, скоро театр прибуде до Києва. Дмитро озивався зрідка та нараз мовив:

– Сьогодні так, якби життя вже минулось...

І неначе до цих слів було покладено межу незбагненного для мене в ньому. Ох, як же все просто! Хто б із нас від яких ран тут не одужував, – гірше для нас було позаду. Смерті уникли – живими ще побудемо. А на нього гірше чекало попереду. І «мирна» хвороба загрожувала якщо не життю, то улюбленій справі напевно. Пригадались мені співчутливі позирки наших санітарок на нього. Авжеж, хлопець-красень!

- Старе минулось, нове – попереду, – спробував розвіяти його настрій. – Тепер і ваш театр додому вернеться.

– Мабуть, – відказав байдуже, погляд його туманився.

І, неначе у відповідь на мої здогади, пояснив:

– Розумієш, ще змалку відчував: щось чекає на мене. Всякого траплялося, але знав: то ще не воно. А тепер теж знаю – найголовніше, визначене мені долею, збулося.

Туга, що розлилася у його словах лиховісно обійняла все довкола. Хотілося розірвати, знищити її. Бо не місце їй було біля нас двох, права не мала у цей день зачіпати нас. Тільки віри у завтра хотів я, не бажаючи поступатися нею і на йоту.

– Дурниці, просто душевний спад після великої роботи. Скоро минеться.

На моє втішання він сумовито всміхнувся.

– Хто б сміявся! – удавано обурився я. – От у мене буває: мусиш писати якийсь незвичний матеріал і не віриш, що вдасться. Потім згадуєш, скільки сил забрав і думаєш: вдруге ніколи б не зміг, випадково. Ну й що? Настає це вдруге – і все вдається.

Дмитро знову всміхнувся, мов здалеку.

– Я знаю. І в мене так само на сцені. Але я про інше... – Неминучість промовляла його устами, чи мінливість артистичної натури, та на серці ставало недобре від тих слів.

Одначе, скоро ми розважились. Назустріч трапився казах із нав\'юченим динями віслючком. Ми привіталися, він відповів і пригостив нас однією: «Кушай, салдат! Нада бить здарова!»

Узбіч дороги ми й упоралися з нею.

Ось і все. Назавтра я від\'їздив з партією бійців, які після доліковування поверталися додому чи до своїх частин. З Дмитром прощалися ми коротко, ненадовго. Думками був я вже в дорозі.

– Якби не прокинувся тоді вночі, гляди й не зійшлися ближче, – пожартував я.

– Саме тоді у мене все співпало, моя «азбука»...

Виходить, від щастя він плакав?! Хай не омине його!

Протовпившись у вагоні до вікна, махав йому рукою, доки не пропав з виду.

Згадалася мені ця історія тепер, через стільки років, несподіваним випадком. Син запросив до оперного театру на громадський перегляд нової постановки «Сплячої красуні» – дружина його танцювала в ній невелику партію.

Ще в залі не гасили світло до першої дії. В ряді перед проходом, що перетинає партер навпіл, займали місця члени художньої ради. Син указав на тендітну, виструнчену й сивоголову жінку, котра стояла в профіль до нас, жваво розмовляючи з кимось.

– Бачиш, то Березова. Це вона поставила «Сплячу красуню» ще до війни.